44
Я не образилася, врешті моя донька всього-на-всього хотіла виправдати батька в моїх очах, довести мені, що він не такий і поганий. Але слова «ти хоч і пишеш книжки, але не здатна передбачити майбутнє, як це вміє робити тітонька Ліна» справили несподіване враження. Змусили мене збагнути, що Ліла – жінка, яка, за словами Імми, здатна передбачити майбутнє, – у свої п’ятдесят років знову взялася за книжки, вчилася і навіть писала. П’єтро колись припустив, що це могло б стати для неї своєрідною терапією і допомогти пережити втрату Тіни. Але протягом останнього року проживання в районі мене не влаштовували припущення П’єтро чи посередництво Імми. За першої нагоди я поверталася до цієї теми, розпитувала:
– Звідки така цікавість до історії Неаполя?
– А що в цьому поганого?
– Нічого. Навпаки: я тобі навіть заздрю. Адже ти вивчаєш щось заради власного задоволення, а я вже давно читаю й пишу тільки заради роботи.
– Нічого я не вивчаю. Просто роздивляюся палац, вулицю, пам’ятник. А якщо вони мене цікавлять, читаю щось про них. І все.
– Це й називається «вивчати».
– Справді?
Вона уникала відповіді, не хотіла мені звірятися. Але інколи в ній запалювалася іскра, як то бувало тільки з нею, коли її щось захоплювало, і вона починала розповідати про місто так, ніби воно складалося не зі звичних вулиць, дворів, кварталів, які ми бачили перед очима щодня, а ніби одній їй місто відкрило свою неймовірну таємницю. Тоді їй достатньо було промовити кілька фраз, і Неаполь перетворювався на найпрекрасніше місто у світі, сповнене цікавих подій, несподіваних загадок. Але вже за кілька хвилин у мені прокидалися давні докори сумління. Як я могла так довго прожити в рідному Неаполі й нічого про нього не знати?! Я вже вдруге збиралася поїхати звідси, прожила тут загалом більше тридцяти років, а знала про нього зовсім мало. Раніше П’єтро докоряв мені через необізнаність, а тепер я сама себе звинувачувала. Я слухала Лілу й почувала власне невігластво.
А вона, завдяки блискучій пам’яті та здатності швидко вчитися без найменших зусиль, вміла так розповісти про будь-який монумент, будь-який камінь при дорозі, що ті негайно наповнювалися важливим значенням. Мені самій кортіло негайно покинути всі ті дурниці, які мені доручали, і взятися до навчання. Але ті «дурниці» поглинали весь мій час і сили, завдяки їм я забезпечувала собі небідне життя, хоча часто доводилося працювати й ночами. Інколи серед ночі в тиші квартири я думала: можливо, Ліла теж не спить, щось пише, як і я, можливо, конспектує прочитане в бібліотеці або записує власні враження й думки, чи використовує його як основу для фантазій; можливо, оті всі факти цікавили її тільки як матеріал для власної історії.
Без сумніву, і цього разу вона поводилася, як завжди: спершу страшенно захоплювалася, а потім її ентузіазм поступово згасав, аж поки не зникав остаточно. Як я зрозуміла, у той період її цікавила історія порцелянової фабрики неподалік від Королівського палацу. А до того вона збирала інформацію про церкву Сан-П’єтро-а-Маєлла. Потім шукала путівні нотатки іноземних мандрівників із враженнями від відвідин Неаполя, сповнені захоплення і разом із тим – відрази від побаченого в місті. «Усі, усі як один, – розповідала вона, – із століття в століття вихваляли великий порт, море, кораблі, замки, високий чорний Везувій з його загрозливим димом, побудоване за зразком амфітеатру місто, парки, сквери й палаци. І разом з тим усі як один, із століття в століття, нарікали на бюрократію, корупцію, фізичну та духовну убогість місцевої влади та населення. Жоден орган влади, жодна установа за пишними дверима палацу з помпезною табличкою не працює як годиться. Ніякого встановленого порядку, лише хаотичний, нестримний натовп уздовж захламлених ятками вулиць. Люди не говорять, а репетують, скрізь діти-безхатченки й жебраки. Немає у світі іншого міста, де стільки ж гамору і крику, як у Неаполі».
Якось ми заговорили про насильство. «Колись ми вважали, що це ознака нашого району, – сказала вона, – воно оточувало нас від самого дитинства, і ми думали: нам не поталанило тут народитися. Пам’ятаєш, як уміло ми могли ранити словом, до яких вигадок вдавалися, аби сильніше скривдити й принизити? Пригадуєш, скільки разів билися Антоніо, Енцо, Пасквале, мій брат, Солари, та й ми з тобою? Пам’ятаєш, як батько викинув мене з вікна? Я читала стару статтю про Сан-Джованні-а-Карбонара, у якій пояснюється походження назви «Карбонара», або, як її ще називали, «Карбонето». Я думала, що назва пов’язана з деревним вугіллям[3], яке там робили. А виявилося, що ні. Насправді там було сміттєзвалище, як в усіх містах. І звалося воно «фоссо карбонаріо», тобто «вигрібна яма», до якої вів рів зі стічними водами і куди скидали рештки забитих тварин. З давніх-давен та яма розташовувалася на місці, де сьогодні стоїть церква Сан-Джованні-а-Карбонара. На майдані перед нею, так званому майдані Карбонара, свого часу Вергілій наказав щороку проводити «ігрища Карбонари» – несмертельні гладіаторські бої morte de homini come de po è facto (Лілі подобалося приправляти мову староіталійськими та латинськими висловами!), а показові ігрища для вправ з майстерності володіння зброєю – li homini ali facti de l’arme. Минув час, і більше не йшлося про ігрища чи вправи з майстерності. У тому місці, де колись викидали рештки тварин і сміття, почали проливати ріки людської крові. Є відомості, що саме там придумали таку забаву, як кидання камінням. Ми самі в неї гралися. Пам’ятаєш, як Енцо поцілив мені каменюкою в лоба? У мене й досі є шрам. І потім не знаходив собі місця й подарував мені вінок з горобини. А згодом на майдані Карбонара від каменюк перейшли до зброї: був час, коли там билися до останньої краплі крові. І збігалися туди і волоцюги, і синьйори, і принци, щоб подивитися, як люд убиває одне одного. А коли якийсь вродливий парубок падав на бруківку, пронизаний лезом, кованим на ковадлі смерті, то обірванці, купці, королі й королеви із захватом плескали в долоні, аж гай шумів. Що таке насильство: роздерти на шматки, убити, розірвати?» Ліла говорила, змішуючи правду й вигадки, захоплення і жах, діалектні словечка, літературні вислови, цитати з невідомих академічних джерел, які знала напам’ять. «Уся наша планета – це величезна вигрібна яма». Часом мені здавалося, що вона запросто могла б збирати повні зали слухачів і заворожувати їх промовами, але потім поверталася до реальності. Переді мною стояла п’ятдесятирічна жінка з початковою освітою, яка не вміє проводити дослідження, не знає, що таке історична достовірність. Так, читає, захоплюється, змішує правду з вигадками. І більше нічого. Здавалося, що найбільше її захоплює й приголомшує той факт, що все те жахіття, ту суміш переламаних кінцівок, виколотих очей і розтрощених черепів згодом покрили – буквально покрили! – церквою на честь Іоанна Хрестителя і монастирем ченців Святого Августина, при якому була багата бібліотека. «Ой, не можу, – реготала Ліла, – знизу кров, а зверху Бог, благодать, молитви і книги. Отак із поєднання Іоанна та вигрібної ями виникла назва Сан-Джованні-а-Карбонара. Тобто та вулиця, якою ми з тобою, Лену, тисячу разів проходили, неподалік від Форчелли і Трибуналі».