Я добре знала, де вулиця Сан-Джованні-а-Карбонара, але про жодну з тих історій мені відомо не було. Вона довго про неї розповідала. У мене навіть виникла підозра, що вона так детально про все розказує, бо це уривок з її тексту. Я ніяк не могла збагнути: що вона задумала, які в неї плани? Просто намагається упорядкувати свої блукання містом та прочитане останнім часом чи збирається написати книжку про визначні й цікаві місця Неаполя? Звісно, вона ніколи ту книжку не завершить, бо така в неї натура, але це допоможе їй жити далі, день за днем, особливо тепер, коли зникла не тільки Тіна, а й Енцо, зникли Солари, згодом зникну і я, забравши з собою Імму, яка останнім часом допомагала їй триматися на плаву?
45
Незадовго до переїзду до Турина ми проводили разом багато часу, наше прощання виявилося теплим. Це був погожий літній день 1995 року. Ми довго говорили про різне, годинами, але врешті мова зайшла про Імму, якій вже виповнилося чотирнадцять років. Вона була вродлива, жвава, тільки-но отримала атестат про середню освіту. Ліла щиро хвалила її за успіхи, я задоволено вислухала похвалу й подякувала за те, що вона так допомогла дівчинці в складний період. Вона якось дивно подивилася на мене й виправила:
– Я завжди допомагала Іммі, не тільки останнім часом.
– Авжеж, але саме після труднощів Ніно твоя підтримка виявилася особливо важливою.
Ті слова їй теж не сподобалися, вона образилася. Не хотіла, щоб її увага до Імми якимось чином була пов’язана з Ніно, нагадала мені, що завжди піклувалася про дівчинку, від самого її народження. Сказала, що робила це тому, що Тіна її дуже любила, і додала: «Можливо, Тіна любила Імму більше, аніж мене». Потім розчаровано похитала головою:
– Я тебе не розумію.
– Що саме не розумієш?
Вона розхвилювалася. Було ясно, що їй кортить щось сказати, але вона ніяк не наважується.
– Не розумію, як тобі жодного разу це не спало на думку.