47
У Турині майже все було готово: я знайшла квартиру неподалік від мосту Ізабелли, перевезла туди більшу частину власних пожитків та речей Імми. Вирушили. Пригадую, як у потязі, щойно ми виїхали за межі Неаполя, моя донька, яка сиділа навпроти мене, вперше засумувала через те, що залишала місто. Я почувалася дуже втомленою через постійні роз’їзди протягом останніх місяців, через купу справ, які мені довелося владнати, через усе, що зробила, і те, що забула зробити. Я відкинулася на спинку крісла, поглянула у вікно на околиці міста і на Везувій, що віддалялися. Саме тієї миті у мене раптом промайнула думка, наче поплавок, що несподівано виринув з води на поверхню: Ліла, пишучи про Неаполь, писала про Тіну, а сам текст, зважаючи на душевний надрив, з яким він писався, мав стати справжнім шедевром.
Оте переконання несподівано прокинулося в мені й більше не минало. Протягом років у Турині, поки я керувала невеликим, але успішним видавництвом, поки я відчувала свій авторитет, що значно перевищував за популярністю і впливом авторитет, який у моїх очах мала Аделе десятки років тому, те моє переконання переросло спершу в надію, а згодом – в очікування. Мені так хотілося, щоб одного дня Ліла зателефонувала мені й сказала: «Я тут дещо написала, нашкарябала, накалякала… тобто у мене є рукопис, який я хотіла б тобі показати й попросити довести його до ладу». Я б негайно його прочитала. Попрацювала б, щоб надати йому прийнятної форми, можливо, переписала б абзац за абзацом. Ліла – попри живий розум, неймовірну пам’ять, гору прочитаного протягом життя, про яке іноді говорила, а іноді замовчувала, – не мала достатнього рівня освіти й навичок письменства. А тому я побоювалася, що в неї вийшов би хаотичний набір дуже цікавих, але погано викладених думок, чудових історій, систематизованих не так, як слід. Але мені ніколи – ніколи! – не спадало на думку, що вона могла написати якусь банальну оповідь, напхану загальновідомими істинами. Навпаки, я завжди була впевнена, що це був би дуже достойний рукопис. Траплялося й таке, що, складаючи черговий графік видань, я хотіла як слід натиснути на Ріно. Він, до речі, частенько до мене навідувався без попередження чи дзвінка: казав, що заїхав на хвилинку, а потім жив у мене тижнями. Я запитувала в нього: «Твоя мати ще пише? Тобі не вдавалося поглянути, про що там ідеться?» Але він лише кивав, відповідав односкладно: так, ні, то її справи, я не знаю. Я наполягала. Уявляла собі серію видань, у яку я могла б включити книжку загадкового автора, як можна було б її розрекламувати й отримати максимум вигоди і для неї, і для себе. Часом телефонувала самій Лілі, цікавилася, як вона поживає, делікатно, не наполягаючи, питала: «Ти ще захоплюєшся історією Неаполя, робиш нотатки?» Вона завжди відповідала однаково: «Які там захоплення, які нотатки, я всього лише стара божевільна. Як Меліна, пам’ятаєш Меліну? Хтозна, чи жива вона ще». Тоді я змінювала тему й запитувала про щось інше.
48
Під час тих телефонних розмов ми часто говорили про померлих, які були приводом згадати про живих.
Помер її батько, Фернандо, через кілька місяців після смерті Нунції. Тоді Ліла разом з Ріно перебралася до батьківської хати, де колись народилася і яку викупила за власні гроші. Але тепер решта братів і сестер заявляли, що то майно батьків, і вимагали свою частку спадщини.
Помер Стефано після чергового інфаркту: не встигли навіть викликати швидку, упав на землю обличчям донизу. І Маріза виїхала з району разом із дітьми. Нарешті Ніно зробив щось для неї. Не тільки знайшов їй роботу секретарки в адвокатській конторі на вулиці Кріспі, а й допомагав оплачувати навчання її дітей в університеті.
Помер іще один чоловік, з яким я була не знайома, але всі його знали як коханця моєї сестри Елізи. Вона виїхала з нашого району, але ні вона сама, ні батько, ні брати мені про це не повідомили. Від Ліли я дізналася, що вона подалася до Казерти, там познайомилася з адвокатом, який до того ж був іще й службовцем, удруге вийшла заміж, але на весілля мене не запросила.
Отак ми з Лілою базікали про різне. Вона розповідала мені останні новини району, а я розказувала про доньок, про П’єтро, який одружився з колегою, на п’ять років за нього старшою, про те, що писала і як ішли справи у видавництві. Усього кілька разів насмілилася запитати прямо про те, що мене цікавило:
– Якщо ти колись вирішиш щось написати – так, лише припущення! – даси мені почитати?
– Щось? У якому сенсі?