51
Через деякий час я здалася. Працювала мало, однак і замовлень я не мала. Ні з ким не зустрічалася, подовгу розмовляла з дочками телефоном, просила передати слухавку онукам, сюсюкала ще й з ними. В Ельзи теж народився синок Конрад, а Деде подарувала Гамідику сестричку, яку назвала Еленою.
Оті дитячі голосочки, які звучали так ясно і розумно, нагадували мені Тіну. У години найважчої туги я дедалі більше себе переконувала, що Ліла написала роман про свою доньку, дедалі впертіше вважала, що зв’язала ту історію з історією Неаполя – хай навіть із наївністю малоосвіченої людини! – але, можливо, саме через це зуміла доcягти нечуваного результату. Потім усвідомлювала, що це лише мої вигадки. Накопичувала в собі проти волі співчуття, заздрість, неприязнь, любов. У Ліли таких амбіцій не було – у неї не було ніяких амбіцій. Щоб затіяти велику справу, щоб потім дати їй своє ім’я, треба себе любити й поважати; а вона сама колись мені сказала, що не любить себе, що їй у собі нічого не подобається. В особливо чорні вечори доходило до того, що я припускала, ніби вона навмисно загубила доньку, щоб не бачити, як та виростає схожою на неї в усій її непривабливості, у всій її злості до інших, з її неймовірним, але непридатним для життя розумом. Ліла хотіла зникнути, бо терпіти себе не могла. Вона постійно це робила, протягом усього існування, починаючи з химерного бажання зачинитися в задушливих стінах, відмежуватися від усього й усіх саме тоді, коли вся планета позбавлялася кордонів. Вона ні разу не їздила потягом, навіть у Римі не була. Зроду не літала літаком. Вона так мало бачила, що часом мені було її шкода. Я вкотре сідала за комп’ютер і писала їй черговий емейл: приїжджай, погостюєш у мене. У такі моменти я була переконана, що ніякого рукопису не існує й не існувало. Я завжди її переоцінювала, нічого видатного вона не напише. Ця думка мене заспокоювала і водночас засмучувала. Я любила Лілу. Бажала їй довгих літ. Але хотіла, щоб вона їх провела з моєю підтримкою. Вважала це своїм обов’язком. Була твердо переконана, що вона сама колись у дитинстві його на мене поклала.
52
Повість, яку я потім назвала «Дружба», народилася в період меланхолії, у Неаполі, коли за вікном цілий тиждень ішов дощ. Звичайно, я добре усвідомлювала, що порушую неписану угоду між мною та Лілою, знала, що вона розгнівається. Але вірила, що коли результат виявиться добрим, вона врешті скаже: «Я тобі вдячна. Були такі речі, в яких я не наважувалася зізнатися самій собі, а ти взяла й описала їх від мого імені». Є така самовпевненість у всіх творчих осіб, особливо в тих, хто присвятив себе літературі: працювати так, ніби на тебе покладено особливу місію, хоча насправді ніхто ніяких місій тобі не доручав. Ми самі надали собі право писати про інших і разом із тим жаліємося, коли нам кажуть: «Оце що ти тут понаписував? Мені не подобається, мене дратує, хто тобі дозволив таке написати?». За кілька днів я написала історію, яку роками переживала й уявляла собі в найдрібніших деталях, сподіваючись і побоюючись, що її пише і Ліла. Я зробила це тому, що все зроблене Лілою і те, що я їй приписувала, здавалося мені з самого малку значно вагомішим і кращим за те, що робила я.