Епiлог. Повернення
1
Мені не віриться. Я закінчила цю розповідь, якій, здавалося, ніколи не буде кінця. Дописала й терпляче перечитала. Не так для того, щоб відредагувати, а щоб перевірити, чи не лишилося між рядками якогось натяку, що Ліла влізла в мою оповідь і внесла щось своє. Але пересвідчилася, що все описане – тільки моїх рук справа. Те, що Ліла часто погрожувала зробити – залізти до мене в комп’ютер, вона не зробила, можливо, навіть не була здатною таке зробити, і то тільки моя фантазія підстаркуватої жінки, яка нічогісінько не тямить у мережах, кабелях, з’єднаннях, електронних ґаджетах. Тут тільки те, що я сама зуміла викласти. Хіба що під дією роздумів, що б написала вона і як, – я вже сама не в змозі відрізнити своє від її.
Частенько під час цієї клопіткої праці я телефонувала Ріно, розпитувала про матір. Він нічого не знав, поліція обмежилася тим, що двічі чи тричі викликала його для опізнання тіл невідомих літніх жінок – їх багато зникає. Кілька разів мені довелося побувати в Неаполі у справах, я зустрілася з Ріно в їхній старій квартирі в районі – темній, убогій, ще більш занедбаній, аніж раніше. Від Ліли там справді нічого не залишилося, жодної особистої речі. Її син здавався мені ще неуважнішим, аніж зазвичай. Складалося враження, ніби мати остаточно зникла навіть з його думок.
Причиною мого приїзду стали два похорони: спершу мого батька, а згодом – Лідії, матері Ніно. А от на похорон Донато я не приїхала, не з особистих переконань, а тому, що була за кордоном. Коли я приїжджала до району на похорон батька, там було дуже неспокійно, бо напередодні на вході до бібліотеки вбили якогось хлопця. Тоді мені подумалося: цю історію можна розказувати безкінечно, описуючи з одного боку дітей із непривілейованих родин, які тягнуться до знань і хочуть вибратися із злиднів, відшукуючи розумні книжки поміж старими полицями, як ми з Лілою, а з другого – спокусу швидкого збагачення, дешеві обіцянки, обман, пролиту кров, яка не дозволяє рідному місту й світу стати краще.
Коли я приїхала на похорон Лідії, стояла похмура погода: хмарилося, місто здавалося спокійним, і в мене на душі панував спокій. Потім з’явився Ніно і тільки те й робив, що голосно розмовляв, жартував, реготав, ніби то були не проводи в останню путь його матері. Він здався мені розтовстілим, обважнілим чолов’ягою з поріділим волоссям, який вихваляв сам себе на кожному кроці. Відкараскатися від нього після похорону виявилося нелегко. Я не хотіла ні чути його, ні бачити. Він нагадував мені про мої змарновані час і сили, і я не бажала знову про нього думати.
Перед приїздом на перший і другий похорон я заздалегідь домовилася про візит до Пасквале. Протягом останніх років я відвідувала його за кожної нагоди. У в’язниці він багато вчився, отримав атестат про середню освіту, а зовсім недавно захистив диплом з астрономічної географії.
– Якби я знав, що для того, щоб здобути атестат чи диплом, достатньо мати багато вільного часу, зачинитися в спокійному місці й не дбати про те, як заробити собі на життя, а лише дисципліновано вчити напам’ять сторінку за сторінкою, я б уже давно це зробив! – заявив він якось насмішкувато.
Тепер це був літній чоловік, що висловлювався спокійно і виважено та виглядав значно молодшим за Ніно. До мене він рідко звертався на діалекті. Але ні на йоту не відступився від тих політичних ідей, які йому колись змалечку прищепив батько. Коли я зустрілася з ним після похорону Лідії й розповіла про Лілу, він розреготався. «Напевно, чудить десь і далі, у іншому місці», – пробурмотів нарешті. Розчулився, пригадавши, як колись ми з ним зустрілися в бібліотеці району: учитель вручав нагороди найактивнішим читачам. Тоді найактивнішою виявилася Ліла, а за нею – уся її родина, тобто та сама Ліла, яка брала книжки на ім’я своїх рідних. Ой, Ліла-Ліла! Ліла-чоботарка, Ліла, що вдавала з себе дружину Кеннеді, Ліла-художниця й дизайнерка, Ліла-робітниця, Ліла-програмістка, Ліла – завжди на своєму місці і завжди не там.
– То хто викрав Тіну? – запитала я в нього.
– Солари.
– Точно?
Він посміхнувся щербатим ротом. Я збагнула, що він каже неправду, що правди він і сам, можливо, не знає, а просто заявляє, виходячи з власних стійких переконань, що ґрунтувалися на власному досвіді життя в районі серед насильства й жорстокості. Їх не змогли похитнути ніякі науки, ніякі прочитані книжки, здобутий диплом, численні подорожі, скоєні й узяті на себе злочини. Він запитав у відповідь: