– Хочеш, я скажу, хто вбив тих двох покидьків?
Несподівано для себе я прочитала в його погляді те, що мене налякало, – невмирущу злобу, і сказала, що не хочу. Він похитав головою, усе ще посміхаючись, і буркнув:
– От побачиш, Ліла сама дасть про себе знати, коли надумає.
Але від неї не залишилося й сліду. Під час тих двох сумних відвідин Неаполя я походила по району й порозпитувала з цікавості, але ніхто нічого не знав і не пам’ятав або вдавав, що не знає і не пам’ятає. Навіть із Кармен поговорити не вдалося. Роберто помер, а вона залишила бензоколонку й переїхала жити до когось із дітей до Формії.
Навіщо тоді я писала всю цю історію? Сподівалася привернути Лілину увагу, повернути її до себе, але, мабуть, так і помру, не дізнавшись, чи вийшло в мене. Часом питаю себе, куди вона могла подітися. Лежить десь на дні моря? У якійсь ущелині чи підземному склепі, вхід до якого відомий тільки їй? Розчинилася в старій ванні, наповненій кислотою? У давній вигрібній ямі, про яку так палко мені колись розповідала? Чи в крипті якоїсь занедбаної маленької церкви високо в горах? У якихось паралельних вимірах, дорогу до яких ми ще не знаємо, а Ліла – вже знає і живе собі там разом із донькою?
Повернеться?
Повернуться разом, стара Ліла й доросла Тіна?
Сьогодні вранці я сиджу тут, на балконі з видом на По, і чекаю.
2
Я щоранку снідаю о сьомій, потім разом із лабрадором, якого недавно завела собі, іду до газетного кіоску, а звідти – до парку Валентіно, де проводжу більшу частину ранку, граючись із собакою та гортаючи газети. А вчора, повертаючись додому, я знайшла зверху на поштовій скриньці абияк згорнутий із старих газет пакунок. Я збентежено взяла його, не знаючи, що думати. На ньому не було ніяких поміток, кому його адресовано: мені чи комусь із сусідів? Ніякої записки чи прізвища.
Я обережно розгорнула краєчок з одного боку, й цього вистачило. З пам’яті негайно вискочили Тіна й Ну – ще до того, як я встигла повністю дістати їх із газет. Я відразу впізнала ляльок, яких шістдесят років тому ми кинули одна за одною до підвалу в нашому районі, мою – Ліла, а Лілину – я. То були саме ті ляльки, яких ми тоді так і не знайшли, хоча спускалися й шукали. Ті самі, по які Ліла змусила мене піти до дона Акілле – чудовиська й людожера, а дон Акілле тоді заявив, що він їх не брав, і припустив, що їх міг узяти син Альфонсо, і тому дав нам грошей, щоб ми купили собі нових. А ми на ті гроші замість нових ляльок (хіба можна було кимось замінити Тіну й Ну?!) купили собі «Маленьких жінок» – книжку, яка надихнула Лілу написати «Блакитну фею», а мене – стати тією, ким я є зараз: авторкою багатьох книжок і особливо – дуже вдалої повісті, котра мала шалений успіх і називалася «Дружба».
У під’їзді було зовсім тихо, ні гамір вулиці, ні голоси з квартир сюди не долинали. Я збентежено озирнулася довкола. Мені так кортіло, щоб Ліла зараз вигулькнула зі сходів А чи сходів Б або з порожньої комірки консьєржки – худа, змарніла, згорблена. Мені хотілося цього понад усе на світі, більше, аніж приїзду доньок з онуками! І щоб вона промовила своїм єхидним тоном: «Що, сподобався тобі мій подарунок?» Але нічого такого не сталося, і я розплакалася. Ось що вона накоїла: обдурила мене, затягла, куди сама схотіла, від самого початку нашої дружби! Протягом усього життя вона розповідала власну історію розплати, користуючись моїм живим тілом і моїм існуванням!
А може, ні. Може, оті дві ляльки, які перетнули пів століття й прибули аж до Турина, означали всього лише, що вона – жива й здорова, що любить мене, що нарешті прорвала кордони й може подорожувати світом, який значно менший за її внутрішній, що тепер вона може прожити старість за своєю правдою – тим життям, яке в молодості їй заборонили і вона сама собі заборонила.
Я піднялася ліфтом, зачинилася у квартирі. Уважно роздивилася ляльок, відчуваючи, як від них тхне сирістю, врешті посадила їх на полицю перед своїми книжками. Побачивши, які вони старі й бридкі, зажурилася. На відміну від книжок, справжнє життя, коли воно хилиться до небокраю, не проясняється, а стає ще більш незрозумілим. І я подумала: тепер, коли Ліла дала про себе знати так відкрито, треба змиритися, що я більше ніколи її не побачу.
Примечания
1
Рісанаменто (італ. Risanamento) – програма перебудови центру Неаполя, реалізація якої призвела до радикальних змін низки історичних кварталів. Приводом до її запуску стала епідемія холери 1884 року, оскільки однією з її причин вважали незадовільний санітарно-епідеміологічний стан бідних кварталів міста.