– Я сама мала сповістити її.
– Чому це? Ти б наговорила їй брехні, як це робила зі мною.
Я розлютилася, але спробувала стриматися, бо боялася, що він знову почне ламати собі кістки, щоб не кидатися на мене. Однак побачила, що він спокійно усміхається, поглядаючи на загіпсовану руку.
– Отже, я не можу керувати машиною.
– А куди ти зібрався їхати?
– На вокзал.
Так я дізналася, що моя мати сіла в потяг на Різдво, хоч у цей день мала купу справ удома, і скоро буде тут.
13
Мені дуже кортіло зникнути. Я думала податися до Неаполя – втекти до міста моєї матері саме тоді, коли вона їхала до мого – і побути хоч трохи в спокої разом із Ніно. Але я нікуди не поїхала. Хай я змінилася, але в душі все одно лишалася відповідальною особою, яка ніколи не уникала своїх обов’язків. «Зрештою, – подумалося мені, – що такого вона може зробити? Я доросла жінка, а не дівчинка. Хіба що навезе смаколиків, як на Різдво десять років тому, коли я захворіла і вона приїхала до мене в гуртожиток Нормальної школи».
Ми разом із П’єтро поїхали на вокзал зустрічати матір, за кермом була я. Вона вийшла з вагона причепурена: у новому одязі, з новою сумкою, у нових туфлях, навіть припудрилася.
– Чудовий вигляд, – сказала я, – справжня дама!
Вона просичала:
– Не завдяки тобі!
І більше не обізвалася до мене жодним словом. Замість цього привітно розмовляла з П’єтро. Розпитувала, чому в нього рука в гіпсі, і оскільки він не дав ясної відповіді, а сказав, що вдарився об двері, вона буркнула своєю говіркою: «Знаю я, через кого ти так ударився! Ударився він!»
Як тільки ми зайшли до квартири, від її вдаваної стриманості й сліду не лишилося. Вона взялася мені вичитувати, кульгаючи туди-сюди. На всі лади розхвалювала мого чоловіка і наказала мені негайно попросити в нього вибачення. Побачивши, що я не збираюся цього робити, вона сама почала молити його пробачити мені і поклялася своїми дітьми – Пеппе, Джанні та Елізою, – що не повернеться додому доти, доки ми з ним не помиримося. Спершу через її бадьорий тон я подумала, що вона насміхається з нас. Перелік чеснот П’єтро здався мені нескінченним, та й, мушу визнати, і для мене вона не поскупилася. Тисячу разів повторила, як багато нам обом довелося вчитися, які ми розумні і як добре допомагали одне одному. Просила, аби ми подумали про Деде, – вона була її улюбленою внучкою, – адже дитина все розуміє, не можна завдавати їй болю. Про Ельзу навіть не згадала.
Мій чоловік весь час мовчки кивав, хоча з його обличчя було ясно, що він очам своїм не вірив, наче споглядав погану виставу. Вона його обіймала, цілувала, дякувала за щедрість, за яку я перед ним, – так вона мені крикнула, – мала стати на коліна. Вона незграбно підштовхувала нас одне до одного, щоб ми обнялися і поцілувалися. Я ухилялася, трималася відчужено. Думала про себе весь час: «Як же я її терпіти не можу! Це ж треба, у таку складну мить мені доводиться на очах у П’єтро миритися з тим, що я донька цієї жінки!» А тим часом намагалася заспокоїти себе: нічого, влаштовує цирк, як завжди, однак скоро втомиться і піде спати. Лише коли вона хтозна вкотре міцно обхопила мене і наказала визнати, що я грубо помилилася, я не стрималася, бо мені було боляче, і вирвалася. Промовила щось на кшталт: «Годі, мамо, даремно все це, я не можу більше жити з П’єтро, я кохаю іншого».
То була невиправна помилка. Я добре її знала: вона тільки й чекала, аби я дала привід. Усе вмить змінилося, вона припинила лаятися. Натомість заліпила мені дзвінкого ляпаса й гаркнула: «Ану, цить, хвойдо! Замовкни негайно!» Спробувала вхопити мене за волосся, верещала, що я їй поперек горла стала зі своїми вибриками, що це ні в які ворота не лізе, що я – я! – намірилася зруйнувати собі життя, бігаючи собачам за синком Сарраторе, який у сто разів гірший за оте лайно, яким був його батько.
– Колись я думала, що то твоя подружка Ліла збиває тебе з пантелику, – горлопанила вона, – а виходить, що я помилялася. Це ти – ти! – розбещена повія! Ліла без тебе стала порядною жінкою. Та краще б я тобі ще змалечку попереламувала ноги! У тебе золотий чоловік, який забезпечив заможне життя в цьому чудовому місті, любить тебе, подарував двох дітей, а ти оце так йому відплатила, хвойдо?! Ану ходи сюди: я тебе породила, я тебе й уб’ю!
Вони кидалася на мене, ніби й справді хотіла вбити. У ті хвилини я відчула всю глибину розчарування, яке змусила її пережити, усю силу материнської любові, що готова була перерости у ненависть за те, що я не бажала їй коритися, що відмовлялася від того, що, на її думку, було для мене кращим – тобто того, чого вона сама ніколи не мала і завдяки чому ще недавно почувалася найщасливішою матір’ю в районі. Вона була готова знищити мене за те, що я марнувала дари, якими нагородив мене Бог. Тоді я відштовхнула її й загорланила ще дужче за неї. Зробила це несвідомо, інстинктивно, але мати втратила рівновагу і впала на підлогу.