П’єтро перелякався. На обличчі майнув страх: у нього на очах мій світ зіткнувся з його. Він ні разу в житті, напевно, не бачив нічого подібного: такої сцени, з такими криками і незугарними вчинками. При падінні моя мати зачепилася за стілець і мішком гепнулася на підлогу. Намагалася підвестися, але покалічена нога їй не давала. Вона розмахувала рукою, щоб ухопитися за край столу й підтягнутися. Але не заспокоювалася й надалі крила мене лайкою й погрозами. Не замовкла навіть тоді, коли спантеличений П’єтро простягнув їй незагіпсовану руку і допоміг підвестися.
Надтріснутим від болю і люті голосом, з виряченими очима вона вигукнула наприкінці:
– Ти мені більше не дочка, він – мій син, він! І батько тебе більше знати не хоче, і сестра твоя, і брати! А хай би син Сарраторе нагородив тебе трипером чи сифілісом! Що я такого зробила поганого, щоб дожити до цього дня?! О Господи Боже мій, хочу вмерти, негайно!
Вона була настільки вбита горем, що – я очам своїм не вірила! – розридалася.
Я кинулася до спальні й замкнулася на ключ. Я не знала, що робити, я й уявити собі не могла, що розлучення доведе до такого. Мене охопили страх і відчай. Із яких потаємних куточків душі, через яку гординю в мені виникла рішучість, що змусила штовхнути матір і повестися так само, як вона? Я заспокоїлася тільки тоді, коли у двері постукав П’єтро й несподівано ласкаво промовив:
– Можеш не відчиняти, я не прошу впускати мене. Хочу тільки сказати, що я не хотів, щоб так вийшло. Це вже занадто. Навіть ти на таке не заслуговуєш.
14
Я сподівалася, що до ранку мати пом’якшає і якось по-своєму, незграбно дасть зрозуміти, що любить мене і попри все мною пишається. Але цього не сталося. Я чула, як вона цілу ніч бубоніла з П’єтро. Підлещувалася до нього, укотре повторювала сердито, що я завжди була її карою небесною, із зітханнями примовляла, що на мене потрібне янгольське терпіння. Наступного дня, щоб знову не зчиняти сварку, я мовчки ходила з кутка в куток або намагалася читати і ні разу не приєдналася до їхніх потаємних розмов. Я почувалася дуже нещасною. Мені було соромно за те, що я штовхнула матір, за її поведінку і за власну, хотілося вибачитися, обійняти її, але я боялася, що вона сприйме це як покору. Якщо вона заявила, що то я темна сторона Лілиної душі, а не вона темна сторона моєї, значить, я справді дуже розчарувала її. Я намагалася виправдати її поведінку: єдиним мірилом добра і зла для неї був наш район. Там, на її думку, справи поступово налагоджувалися: вона породичалася із Соларами завдяки Елізі, її сини нарешті працюють на Марчелло, якого вона гордо називає зятем. Новим одягом вона хоче продемонструвати всім достаток, який нарешті так щасливо звалився їй на голову. Тож природно, що Ліла, яка працює на Мікеле Солару і так розбагатіла, що намірилася викупити для своїх батьків квартирку, здається їй успішнішою за мене. Але такі міркування лише збільшували прірву між нами: більше ми не мали нічого спільного.
Мати поїхала, так і не обізвавшись до мене й словом. Ми відвезли її на вокзал, але вона всю дорогу поводилася так, ніби мене не існує. На прощання побажала П’єтро всього найкращого і вже перед самим відправленням потяга попросила повідомляти, як загоюється його рука і як справи в дітей.
Коли вона поїхала, я раптом усвідомила, що її втручання принесло несподівані наслідки. Уже дорогою додому мій чоловік виявив ще більше співчуття, ніж напередодні під моїми дверима. Та люта сварка з матір’ю, напевно, допомогла йому краще зрозуміти мене і те, у яких умовах я росла, – більше, аніж мої розповіді і його власні уявлення. Мабуть, йому стало мене шкода. Він прийшов до тями, і наші стосунки стали цивілізованими. Через кілька днів ми пішли до адвоката. Той трохи поговорив з нами і врешті запитав:
– Ви впевнені, що не хочете більше жити разом?
– Як можна жити з тою, хто тебе більше не хоче? – відповів П’єтро.
– Синьйоро, ви більше не хочете свого чоловіка?
– Це моя особиста справа, – відповіла я, – а вам слід лише розпочати процес розлучення.
Коли ми вийшли на вулицю, П’єтро розсміявся:
– Ти точно як твоя мати.
– Неправда.
– Так, маєш рацію, неправда. Ти точно як твоя мати, якби вона вивчилася і взялася писати книжки.
– Що ти хочеш цим сказати?
– Хочу сказати, що ти ще гірша.