Піно, Клелія та Чиро Сарраторе – менші діти Донато та Лідії.
Родина Сканно (родина зеленяра):
Нікола Сканно – зеленяр, помер від запалення легенів.
Ассунта Сканно – дружина Ніколи, померла від раку.
Енцо Сканно – син Ніколи та Ассунти, теж зеленяр. Тривалий час зустрічався з Кармен Пелузо. Дбає про Лілу та її сина Дженнаро, коли вона вирішує покинути Стефано Карраччі, і забирає їх до Сан-Джованні-а-Тедуччо.
Інші діти.
Родина Солар (родина власника бару-кондитерської з однойменною назвою):
Сильвіо Солара – власник бару-кондитерської.
Мануела Солара – дружина Сильвіо, лихварка. У літньому віці її вбили на порозі власного будинку.
Марчелло та Мікеле Солари – сини Сильвіо та Мануели.
Через багато років після того, як Ліла йому відмовила, Марчелло бере собі за коханку Елізу, молодшу сестру Елени.
Мікеле одружений із Джильйолою, донькою кондитера, і має від неї двох дітей. Коханець Марізи Сарраторе, яка народжує йому ще двійко дітей. Попри це він і надалі відчуває несамовиту пристрасть до Ліли.
Родина Спаньйоло (родина кондитера):
Синьйор Спаньйоло – кондитер у барі «Солара».
Роза Спаньйоло – дружина кондитера.
Джильйола Спаньйоло – дочка кондитера, дружина Мікеле Солари та мати двох його дітей.
Інші діти.
Родина Айрот:
Ґвідо Айрота – викладач грецької літератури в університеті.
Аделе – його дружина.
Маріароза Айрота – старша дочка, викладачка історії мистецтва в Мілані.
П’єтро Айрота – молодий викладач в університеті. Чоловік Елени, батько Деде та Ельзи.
Викладачі:
Ферраро – учитель і бібліотекар.
Олів’єро – учителька.
Джераче – викладач у гімназії.
Ґальяні – викладачка в ліцеї.
Інші персонажі:
Джино – син аптекаря та перший хлопець Елени. Ватажок фашистів у районі, його вбили перед аптекою під час вуличної сутички.
Нелла Інкардо – двоюрідна сестра вчительки Олів’єро.
Армандо – студент-медик, син викладачки Ґальяні. Одружений з Ізабеллою, з якою виховує сина Марко.
Надя – студентка, дочка викладачки Ґальяні, зустрічалася з Ніно. Під час політичної діяльності зближується з Пасквале Пелузо.
Бруно Соккаво – друг Ніно Сарраторе, спадкоємець багатого промисловця. Його вбили на власній ковбасній фабриці.
Франко Марі – хлопець Елени в перші роки її навчання в університеті. Згодом став відомим політичним діячем. Під час вуличної сутички з фашистами втратив око.
Сильвія – студентка університету, політична активістка. Має сина Мірко, якого народила після короткого роману з Ніно Сарраторе.
Зрiлiсть. Історія втраченої дитини
1
Із жовтня 1976 року і до мого повернення до Неаполя в 1979-му я уникала будь-яких контактів із Лілою. Але це було нелегко. Вона майже відразу знову спробувала силоміць увійти в моє життя, а я не зважала на неї, ледь витримувала її та мучилася через це. Хоч вона поводилася так, ніби намагалася підтримати мене у складний життєвий період, я не могла забути ту зневагу, з якою вона поставилася до мене раніше.
Зараз я вважаю, що якби йшлося лише про образу («Ти дурепа!» – кричала вона у слухавку, коли я повідомила про Ніно, а раніше такого не траплялося, ні разу вона не розмовляла зі мною так!), то я б швидко заспокоїлася. Однак мене вразило не те образливе слово, а згадка про Деде та Ельзу. «Подумай про своїх доньок!» – дорікала вона мені. І спершу я не звернула на ті слова особливої уваги. Але з часом вони набули вагомішого значення, і я часто їх згадувала. Ліла ніколи не виявляла анінайменшого інтересу до Деде та Ельзи, напевне, навіть імен їхніх не пам’ятала. Щоразу, коли я у телефонних розмовах згадувала про якийсь їхній гарний вчинок, Ліла мене перебивала і починала розмову про інше. А коли вперше побачила дітей у домі Марчелло Солари, то лише кинула на них байдужий погляд і промовила кілька загальних фраз. Не похвалила їх за гарне вбрання й охайні зачіски, за розважливість і розум, які дівчатка демонстрували під час розмови попри юний вік. Це ж я їх народила, я їх виховала, вони були частиною мене, її давньої подруги! Могла б віддати належне моїй материнській гордості – хай не через любов до мене, але хоча б із чемності! Однак вона не вдалася навіть до притаманної їй доброзичливої іронії, просто лишилася до них байдужою. Лише тепер – звісно, через ревнощі, бо я забрала в неї Ніно! – Ліла згадала про дівчаток і вирішила довести мені, яка я погана мати, адже заради власного щастя ладна зробити їх нещасними. Варто було про це подумати, як мене охоплювала лють. Хіба сама Ліла думала про Дженнаро, коли покинула Стефано, коли залишала малого на сусідку, а сама йшла на фабрику, коли відсилала його до мене, ніби збувала з рук?! Нехай мені було за що дорікнути, але я значно краща мати, ніж вона!