– У наших колах розлучення батьків – це доволі звична справа, і діти знають, що таке може статися.
Але щойно я почала казати, що не знаю розлучених жінок, окрім однієї подруги, як вона раптом змінила тему й почала нарікати на сина: у школі кажуть, що він здібний, але повільний і недисциплінований. Мене дуже вразив той суворий тон, яким вона говорила про хлопчика, – майже з ненавистю, наче він так поводився їй на зло. Це мене стривожило. Її супутник, схоже, це помітив, бо втрутився в розмову й почав розхвалювати своїх синів – одному виповнилося чотирнадцять, а другому вісімнадцять – і жартома заявив, що обидва подобаються як юнкам, так і дорослим жінкам. Коли повернувся Ніно, чоловіки – а особливо Оґюстен! – взялися критикувати більшість доповідачів. Коломба охоче підтримала розмову, але її грайливий тон був удаваним. Оте пащекування швидко встановило дружнє взаєморозуміння між трьома. Оґюстен тільки те й робив, що пив і говорив, а його подруга весело хихотіла щоразу, як Ніно вдавалося вставити хоча б кілька слів. Вони запропонували поїхати разом з ними автомобілем до Парижа.
Розмови про дітей, оте запрошення, на яке ми не відповіли ані згодою, ані відмовою, повернули мене з небес на землю. До того я теж постійно згадувала про Деде, Ельзу й П’єтро, але так, ніби вони застигли в якомусь паралельному світі – за обіднім столом у Флоренції, чи перед телевізором, чи в ліжках. Несподівано між моїм та їхніми світами знову виник зв’язок. Я усвідомила, що наше перебування в Монпельє наближається до кінця, що нам з Ніно хочеш-не-хочеш, а доведеться повернутися додому й вирішувати щось із подружнім життям: мені – до Флоренції, йому – до Неаполя. Мені раптом дуже захотілося обняти донечок, відчути їх поруч. Я цілих п’ять днів нічого про них не чула, і від усвідомлення цього мене аж занудило, а серце охопила нестерпна туга. Мене лякало не майбутнє загалом, бо тоді воно видавалося нерозривно пов’язаним із Ніно. Мене лякали ті години, які доведеться пережити вже завтра чи післязавтра. Я не змогла втриматися, і хоча вже була майже північ (ну то й що, адже П’єтро все одно ще не спить?!), наважилася зателефонувати додому.
Зробити це виявилося нелегко, але після тривалого очікування нас таки з’єднали.
– Алло! – промовила я.
Повторила:
– Алло?!
Я знала, що П’єтро мене чує, звернулася до нього на ім’я:
– П’єтро, це я, Елена… як там дівчатка?
Зв’язок перервався. Я зачекала кілька хвилин, потім попросила телефоністку з’єднати нас іще раз. Я була готова дзвонити цілу ніч, але цього разу П’єтро відповів:
– Чого тобі?
– Скажи, як там дівчатка.
– Сплять.
– Знаю. Але як вони?
– А тобі що до того?
– Це мої діти.
– Ти їх покинула, а тому вони більше не хочуть бути твоїми дітьми.
– Це вони тобі таке сказали?
– Моїй матері.
– Ти попросив Аделе приїхати?
– Так.
– Скажи їм, що я за кілька днів повернуся.
– Ні, не треба. Ні я, ні дівчатка, ні моя мати не хочемо тебе бачити.
4
Я трішки поплакала, потім заспокоїлася й повернулася до Ніно. Хотіла розповісти йому про телефонну розмову, хотіла, щоб він мене втішив. Але коли зібралася постукати до його номера, почула крізь двері, як він із кимось говорить. Я завагалася. Він розмовляв телефоном, я не розуміла слів і не могла навіть збагнути, якою мовою він говорить, але відразу вирішила, що він спілкується з дружиною. Отже, це відбувалося щовечора? Щоразу, коли я йшла до себе, щоб готуватися до ночі, він залишався сам і телефонував Елеонорі? Намагався знайти спосіб розлучитися мирно, без скандалів? Чи намагався помиритися, і після Монпельє вона мала його пробачити і знову забрати собі?
Я вирішила постукати. Ніно замовк, прислухався, потім знову заговорив, уже тихіше. Це мене роздратувало, я знову постукала, але безрезультатно. Мені довелося постукати втретє і гучніше, перш ніж він мені відчинив. Я відразу почала сваритися, дорікнула йому, що він крутив зі мною тихцем від дружини, кричала, що зателефонувала П’єтро і той заборонив мені бачитися з дітьми, що я занапастила своє життя заради нього, а він нишком туркотів по телефону з Елеонорою. Ми сперечалися цілу ніч, нарешті помирилися. Ніно всіляко намагався мене заспокоїти: то нервово посміювався, щоб перевести все на жарт, то лаяв П’єтро за те, як він зі мною повівся, то цілував мене, а я його відштовхувала, то бурмотів, що я божевільна. Та як я не допитувалася, він так і не зізнався, що розмовляв із дружиною. Навіть поклявся сином, що ні разу не спілкувався з нею від того дня, як поїхав із Неаполя.