– Тоді з ким ти розмовляв?
– Із колегою, який живе тут, у нашому готелі.
– Опівночі?
– Опівночі.
– Брехун!
– Правду кажу!
Я ще довго опиралася його любощам, не мала бажання, боялася, що він мене більше не кохає. Врешті здалася, щоб не думати, що між нами все скінчилося.
Наступного ранку вперше за п’ять днів спільного життя я прокинулася не в гуморі. Час було повертатися, конференція завершувалася. Але мені не хотілося визнавати, що Монпельє виявилося лише тимчасовою передишкою. Я боялася повертатися, боялася, що Ніно поїде додому, боялася назавжди втратити своїх дітей. Тому, коли Оґюстен із Коломбою знову запропонували поїхати машиною до Парижа і навіть погостювати якийсь час у них, я з надією поглянула на Ніно. Я сподівалася, що і він тільки про те й думає, як подовжити наше перебування у Франції й відкласти повернення. Але Ніно натомість засмучено похитав головою: «Вибачайте, але нічого не вийде, нам треба повертатися до Італії, адже вже куплено квитки на літак і потяг». Мене це геть підкосило, я відчула розчарування й муки совісті. «Отже, я все правильно зрозуміла, – подумалося мені, – він мені набрехав, розрив із дружиною не був остаточним. Він справді розмовляв із нею щовечора, пообіцяв повернутися додому відразу після конференції і не міг затриматися бодай на кілька днів. А я?»
Я згадала про видавництво в Нантері і своє оповідання про чоловіче бачення жінки. До того я ні з ким не говорила про себе, навіть із Ніно. Мене вважали приємною й завжди усміхненою жінкою, але сприймали як майже німу, про яку відомо, що вона спить з геніальним професором із Неаполя та прислухається до його думок і рішень. І тут я видала вдавано веселим тоном: «Це Ніно треба повертатися, а мені – ні, у мене ще є справа в Нантері. Там має вийти – а може, уже й вийшла – моя книжечка, щось середнє між есеєм та оповіданням. Оце мені подумалося: якщо вже випала така нагода, то поїду з вами, навідаюся до видавництва». Обоє витріщилися на мене так, ніби вперше побачили, і почали розпитувати, чим я займаюся. Я пояснила, і тут виявилося, що Коломба добре знає власницю маленького, але, як я дізналася, досить відомого видавництва. Тоді я вже зовсім осміліла і, можливо, занадто барвисто описала свою письменницьку кар’єру. Але робила я це не так для двох французів, як для Ніно. Хотіла нагадати йому, що в мене власне життя з особистими успіхами, і якщо я вже готова залишити дітей і чоловіка, то зможу прожити й без нього, і не через тиждень чи десять днів, а просто зараз.
Ніно послухав, а потім сказав серйозно Коломбі та Оґюстену: «Добре, якщо ми вам не заважатимемо, то з радістю поїдемо до Парижа». Але коли ми залишилися наодинці, роздратовано заявив, що я повинна йому довіряти, що хай яка наша ситуація складна, ми з неї обов’язково виберемося, але для цього слід повернутися додому, а не втікати з Монпельє до Парижа чи ще кудись; треба поговорити з родинами і почати жити разом. Несподівано я відчула, що його слова звучать не лише тверезо, а й щиро. Я знітилася, обняла його, пробурмотіла, що згодна. Але ми все одно поїхали до Парижа, мені кортіло ще хоч кілька днів побути разом.
5
Їхали ми довго, погода була вітряна, час від часу лив дощ. Уздовж дороги пролягав похмурий блідий пейзаж, зрідка розбавлений іржею пожовклих кущів і дерев. Але досить було на мить вигулькнути сонячному промінню, як усе навколо сяяло, навіть краплинки дощу. Усю дорогу я міцно притискалася до Ніно, інколи дрімала в нього на плечі. Я знову почувалася вільною й насолоджувалася цим почуттям. Мені подобалися звуки чужої мови, що лунала в автівці, подобалося їхати на зустріч із книжкою, яку я написала італійською і яка тепер завдяки Маріарозі вперше побачить світ іншою мовою. Як чудово, скільки всього неймовірного відбувалося в моєму житті! Та книжечка здавалася мені камінцем, кинутим за невідомою траєкторією з надзвичайною силою, – не варто й порівнювати її з тими камінцями, які ми з Лілою, захищаючись від хлопчачих ватаг, кидали в дитинстві.
Та не вся подорож була радісною, часом мене охоплював сум. І згодом мені здалося, що Ніно звертався до Коломби якимось особливим тоном, не так, як до Оґюстена, а на додачу ще й дуже часто торкався її плеча кінчиками пальців. Потроху в мені наростало роздратування, бо я бачила, що між цими двома встановилися занадто близькі стосунки. Коли ми прибули до Парижа, вони поводилися як давні друзі, жваво перемовлялися між собою, Коломба часто сміялася, несвідомим жестом поправляючи зачіску.
Оґюстен жив у гарній квартирі біля каналу Сен-Мартен, Коломба переїхала туди недавно. Показавши спальню, вони ще довго не відпускали нас спати. У мене виникло враження, ніби вони боялися залишитися наодинці, їхнім балачкам не було краю. Я почувалася втомленою і роздратованою. Я сама хотіла поїхати до Парижа, а тепер мені здавалося таким безглуздям сидіти в цьому домі з чужими для мене людьми, з Ніно, якому до мене не було діла, далеко від моїх донечок. Коли ми нарешті опинилися в спальні, я запитала в Ніно: