– Ну то кажи вже, – буркнула я.
– Вранці мені телефонувала Ліла.
– Он як!
– Хоче з нами зустрітися.
7
Вечір було зіпсовано. Ніно пояснив, що моя свекруха повідомила Лілі, що я в Неаполі. Йому було ніяково про це говорити, він ретельно добирав слова, аби наголосити на власній непричетності: «У Ліли не було мого номера, а тому вона запитала в моєї сестри номер мого колеги. Вона зателефонувала якраз перед тим, як я їхав на вокзал до тебе. Я не сказав відразу, бо побоювався, що ти розгніваєшся і увесь день піде шкереберть». І додав наприкінці:
– Ти ж знаєш її вдачу, я не зміг відмовитися. Ми домовилися, що зустрінемося завтра утрьох об одинадцятій, вона чекатиме нас на площі Амедео, біля входу до метро.
Я не втрималася:
– І як давно ви з нею знову почали спілкуватися? Ви бачилися?
– Що ти верзеш?! Звичайно, ні!
– Я тобі не вірю.
– Елено, присягаюся тобі, що я не чув і не бачив Лілу з 1963 року!
– А ти знаєш, що її син не від тебе?
– Вона сказала мені вранці.
– Отже, ви достатньо довго проговорили, до того ж про інтимні речі.
– То вона завела розмову про сина.
– А тобі всі ці роки ні разу не спало на думку поцікавитися?
– Це моя особиста справа, не бачу потреби обговорювати її зараз.
– Твої особисті справи тепер і мої теж! Нам багато про що слід поговорити, а часу в нас обмаль. І я не для того покинула дітей, аби марнувати час на Лілу. Як ти взагалі додумався погодитися на зустріч?!
– Я думав, що тобі буде приємно. Урешті, он там є телефон. Зателефонуй своїй подрузі і скажи, що у нас безліч нагальних справ і ти не зможеш із нею зустрітися.
Отак він несподівано розсердився, і я замовкла. Так, Лілину вдачу я добре знала. Відтоді як я повернулася до Флоренції, вона часто мені телефонувала, але моя голова була забита іншим, і тому я або кидала слухавку, або просила Аделе сказати, що мене немає вдома. Але Ліла не здавалася. Вона цілком могла дізнатися від Аделе, що я в Неаполі, могла здогадатися, що я не з’явлюся в нашому районі, могла знайти спосіб зв’язатися з Ніно, аби зустрітися зі мною. Що тут такого? І до того ж на що я сподівалася? Я завжди знала, що він кохав Лілу і Ліла його кохала. І що? Це було давним-давно, і ревнувати безглуздо. Я обережно погладила його руку і пробурмотіла: «Добре, завтра підемо на площу Амедео».
Ми повечеряли, Ніно завів розмову і довго говорив про наше майбутнє. Він змусив мене пообіцяти, що відразу після повернення з Франції я подам офіційну заяву на розлучення. Сам він, за його словами, уже поговорив із другом-адвокатом, і, незважаючи на складність ситуації і те, що Елеонора та її родичі напевне завдадуть йому чимало клопоту, був налаштований іти до кінця.
– Ти ж знаєш, – сказав він, – у Неаполі такі справи складніше вирішувати через застарілі погляди, а також грубі манери та невихованість людей. Батьки моєї дружини не дуже відрізняються від моїх чи твоїх. Хоч у них і багато грошей, вони не належать до вищого суспільного прошарку.
І ніби для того, щоб краще пояснити свою думку, почав вихваляти моїх свекрів.
– На жаль, – вигукнув він, – мені доводиться мати справу не з такими інтелігентними та вихованими людьми, як Айроти.
Я слухала його, але між нами вже була Ліла. Вона ніби сиділа поряд за столом, і мені ніяк не вдавалося викинути її з голови. Поки Ніно говорив, я пригадувала, у яку халепу вона потрапила лише заради того, аби бути разом із ним, не побоялася ні гніву Стефано, ні свого брата, ні Мікеле Солари. Згадка про батьків на якусь мить перенесла мене на Іскію, на вечірній пляж Маронті – Ліла з Ніно у Форіо, а я – на вологому піску з Донато, – і мене охопив жах. Подумала, що цю таємницю ніколи не зможу йому розкрити. Скільки слів залишаються несказаними між двома закоханими, і який високий ризик того, що їх скаже хтось третій, зруйнувавши вщент їхнє кохання! Його батько і я, він і Ліла. Я спробувала відкинути від себе неприємні спогади, згадала про П’єтро і його страждання. Ніно це роздратувало, тепер він ревнував, а я намагалася його заспокоїти. Він став вимагати розставити всі крапки над «і», я – теж. Нам здавалося, що це необхідно зробити, щоб розпочати нове життя. Ми будували плани, коли і де. Ніно працював у Неаполі, тож мусив жити тут, а я мала бути із дітьми у Флоренції.
– Повертайся до Неаполя, – несподівано сказав він, – переїжджай якомога швидше.
– Це неможливо, П’єтро має бачитися з доньками.
– Їздитимете по черзі! Раз ти возитимеш їх до нього, раз він сюди приїжджатиме.