– Танюша, ти зробила мій вечір, – раптом каже Боян і садить її собі на коліна.
Він взагалі вже давно до неї залицявся і лише нещодавно дівчина почала показувати йому знаки симпатії. Деякий час вони переглядаються, а потім виходять з кімнати. Ми палимо цигарки, травимо анекдоти. Я пив лише трішки коньяку і в цілому задоволений, що не затуманив розум алкоголем.
Через десять хвилин парочка повертається. Вони червоні та спітнілі. Усе ясно – діло молоде. Максим пропонує усім почати ритуал. Ми дістаємо залікові книжки, підходимо ближче до вікна і простягаємо їх до кватирки, починаємо одностайно вигукувати такі знайомі і близькі будь-якому студенту слова:
– Шара, прийди! Шара, прийди! Шара, прийди!
Ми впевнено помахали заліковками, а потім задоволені від самого процесу, повертаємося на свої місця. Дехто пропонує продовжити банкет і посилати одного з нас за алкоголем у найближчий супермаркет. Але таку пропозицію мало хто підтримує. Треба і міру знати. Лише Боян та два хлопця зостаються і далі вживати гарячі напої, зовсім не засмучуючись тим, що їх компанія так поменшала.
Я себе ловлю на думці, що за цей час жодного разу не згадав про усі дивовижні та неприємні відкриття зранку. Це мене надихає. Можливо, завтрашній іспит усе розставить на свої місця, а я буду лише сміятися із своїх страхів та забобонів. Повертаючись у свою кімнату, я відчуваю, що на мене накотилася втома. Таке буває, коли віки починають наливатися важким свинцем, у всьому тілі якась апатія, а голова стає геть порожньою. У мене ледве вистачає сил роздягнутися до трусів та завалитися у ліжко, накрившись простирадлом. У такому стані сон непомітно, але впевнено охоплює своїми міцними обіймами, уносячи мене далеко-далеко зі світу реальності, у певний казковий світ, де панує безмежні можливості та фантазії.
Розділ III
Спроби адаптації Юхима
1
Незважаючи на мої найщиріші сподівання та проблиски оптимізму, те що мало статися далі, сталося само по собі без жодних пояснень чи попереджень. Усе відбувалося швидко, несподівано, місцями жорстоко, збиваючи мене з ніг. Вчорашні сумніви та роздуми тепер вже здавалися дитячою забавкою, а нові подарунки долі приносили лише розчарування та нищівну силу безнадії, яка може руйнувати усю віру та надію, оголюючи безпорадну, беззахисну душу. Вона – моя душа – ще не встигла загрубіти, загартуватися під впливом всіляких перепитій, пертурбацій, тож у своєму ніжному віці доводилося наосліп рухатися вперед стежкою життя.
Літній ранок був по-справжньому задушливий, але досить тихий. Вітерець завмер в невідомому очікуванні, а серія сірих дощових хмар обіцяла тимчасову прохолоду та надійне укриття від прямих сонячних пальців, що сильно обпікали шкіру, розпеченим залізом. У нас в кімнаті функції кондиціонеру виконував вентилятор, що лише ганяв повітря у приміщенні, змішуючи холодні та теплі маси. Вночі це могло бути відчинене вікно, на яке було натягнута сітка від комарів та інших набридлих комах.
Деякий час я ліниво із заплющеними очима лежав у ліжку, трохи розкрившись. Перебуваючи у такому солодкому напівзабутті, я прагнув залишатися якомога довше у такому стані. Але сильний шум і падіння чогось важкого на підлогу заставив мій світ заворушитися, руйнуючи усі оманливі, мінливі рештки видінь, відкриваючи справжню реальність світу. Неохоче я розплющив очі і помітив, що Гавр скривився лицем і напружено дивитися униз. Нахилившись, він щось підняв з підлоги, взяв у руку і, перш ніж я встиг поцікавитися, вийшов з кімнати.
Я чудово розумів, що неможливо довгий час перебувати у невідомості. Рано чи пізно все стане на свої місця, а правді у вічі все одно доведеться поглянути, навіть якщо це принесе сильний біль. Я зітхнув, як старець, потягнувшись угору, а потім хутко скинув ковдру, натягнув штани, одягнув зелену сорочку з довгим рукавом і попрямував до вмивальника. Усі ранкові процедури я навмисне розтягував, наче сподівався, що усе само по собі розтане та розв’яжеться. Але доля лише терпляче чекала від мене кроку. Це повинен бути рішучий, впевнений крок, інакше бути не може.
Я витерся рушником, повернувся в кімнату і тоді вже вирішив: пан або пропав, все або нічого. Відкривши меню на айфоні, я подивився на сьогоднішню дату: восьме червня. І чому це мене зовсім не дивує? Мабуть підсвідомо я здогадувався, що аномалія з часом – це не випадковість. В моєму випадку відбулося щось надприродне, настільки ірраціональне та складне, що це не можливо було вкласти в обмежений людський розум і знайти усі прості пояснення. Ні, пані та панове, цей прикрий випадок може і не безнадійний, але вже точно паскудний. Від нього лише стає лячно.