Але я не падав духом і не страждав на чорний песимізм. Намагаючись до усього ставитися із деякою долею гумору, я уперто продовжував свої пошуки. Кілька роботодавців пропонували мені розвантажити КАМАЗ, але я лінувався тягати важкі мішки, та й не хотів надривати спину. Нарешті, мені вдалося віднайти одне чудове місце. Я мав працювати промоутером: розповсюджувати листівки на світлофорах, вулицях, біля торгових центрів. По телефону пообіцяли, що платитимуть відразу після робочого дня. Тобто, така щоденна оплата мене цілком влаштовувала, адже тепер мої уявлення про плин часу і більшості людей знаходилися геть у протилежних площинах.
Я надів бейсболку, щоб сховати макітру від пекучого сонця і схопивши наплічник, поспішив на співбесіду. Правду кажучи, це була навіть не співбесіда, а проста зустріч. Поки я їхав маршруткою до ЦУМу, то зрозумів, що не так вже все й погано в житті.
– Робота неважка, але відповідальна, – говорив вусатий дядько, коли я дістався до офісу і зараз розмовляв з ним у маленькому кабінеті. – Нам потрібно, щоб ви не просто тикали листівки людям у руки, а пропонували купити у нас кондиціонери. Потрібно все робити вправно, швидко. Нас цікавить результат, ясно?
– Ясно.
– Хочу зробити одне застереження. У нас деякі приходять, беруть листівки, а потім їх викидають за найближчим рогом у смітник і думають, що ми заплатимо за це. Таким ми гонимо в шию і заносимо у чорний список. То ж, працюйте сумлінно. Наша людина прийде перевіряти.
– Я завжди працюю на результат.
– Побачимо. Якщо це так, то гроші ви свої отримаєте ввечері.
Отже, я мав працювати сьогодні з другої дня до сьомої вечора. Ця контора обіцяла платити за годину двадцять гривень, то ж я себе тішив, що ввечері зможу отримати новеньку сотню. Для бідного студента за малу кількість годин – це чудова пропозиція.
5
До обіду я нічим особливим не займався. Білети вчити не було сенсу, адже, як я вже казав, повторення тих же самих заліків та іспитів мене не надихало до них повертатися. Більшість студентів у гуртожитку дружньо готували шпори: писали відповіді, друкували на принтері аркуші паперу, а потім їх розрізали до менших розмірів, щоб можна було їх сховати від викладача у кишеню піджака чи штанів.
Після обіду я відразу поїхав на проспект Слобожанський, де мусив роздавати людям листівки та пропонувати купити кондиціонери у фірми, яка їх представляє. Скажу чесно, що перші півгодини я дуже старанно та активно це робив: майже під ніс пхав рекламні, розфарбовані папірці, намагався зацікавити чоловіків та жінок привабливою пропозицією. Більшість люду реагувало негативно. Воно й і не дивує, коли тобі намагаються дати непотрібну листівку, яку ти потім викинеш у найближчий смітник, або навіть тупо на брудну землю. Таких вже зім’ятих папірців у калюжах, та придавлених взуттям було багатенько.
Через півгодини я вирішив, що вже напрацювався і зробив собі відпочинок. Я викурив одну сигарету, випив склянку кави із найближчого автомату, але до виконання своїх обов’язків не хотів поспішати. Чомусь ця спека зробила мене таким апатичним та байдужим. Хотілося десь сховатися у затінку та випити холодного пива чи на крайній випадок квасу.
Я зайшов усередину торгового центру і сів на вільну лавочку. У залі було багато людей, які йшли скуплятися у крамниці одягу, техніки або в супермаркет за провізією. Спокійна, приємна музика створювала затишну атмосферу цього приміщення. Я дістав з наплічника рідер – електронну книгу, яка замінює мені паперовий варіант – і почав читати. Книга мене настільки захопила, що я навіть забув про роботу, коли вже задзвенів телефон.
– Алло?
– Юхиме, ти де зараз?
Голос видався напрочуд знайомим, а попри те я ніяк не міг пригадати, кому він може належати. Подивившись на годинник, я здогадався, що це може дзвонити роботодавець, який вирішив сюди приїхати та перевірити, як відбувається роздача листівок і заохочення людей купити ці довбані кондиціонери.