4
«Білий лев» був розташований на розі вулиці Гоголя та проспекту Дмитра Яворницького. Цей заклад відкрили нещодавно, але він уже встиг набути популярності серед студентів, викладачів та інших людей, що полюбляли випити каву та посидіти у комфортному, спокійному місці. Я зайшов у середину і швидко окинув поглядом усю присутню публіку. Наразі люду було небагато. Принаймні кілька вільних місць привернули мою увагу. Швидким, впевненим кроком я направився до найближчого столику і сів за нього. На годиннику було без п’яти сім. Що ж, почекаємо.
Кілька повільних і дуже нудних хвилин я дивився за вікно або кидав погляд на присутніх, але був більше занурений у власні думки. В основному у кав’ярні була присутня молодь. Вона гуртувалася компаніями по три-чотири чи більше людей, сідали за столики, пили каву з тістечками, реготали з анекдотів, про щось шепотіли між собою або просто тихо розмовляли про теми, які становили інтерес лише для їх мікрокосму. Я навіть помітив двох своїх знайомих, які сиділи в іншому кінці кафе, але вони були занадто заклопотані розмовою. Мені стало трохи сумно і нудно. Чому це так я навіть не міг собі пояснити, але усе викликало байдужість.
У мене задзвонив мобільний телефон.
– Марго, ви на місці?
– Ви за столиком? А-а, я вже побачила. Зараз підійду.
Я озирнувся навсібіч, сподіваючись помітити незнайомку першим, але цей намір у мене не вдався. Вона підійшла тихо і несподівано. Я це відчув периферійним зором і обернувся. Переді мною стояла молода дівчина, що виглядала на кілька років старша за мене. Її біле волосся розсипалося на плечах і блищало в промінцях люмінесцентної лампи. Легка посмішка показувала рівні, білосніжні зуби, а ледь помітні зморшки на лобі додавали їй лише шарм загадковості. Блакитні, широко розплющені очі, ховалися за невеликими окулярами. У неї лице було трохи бліде з кількома родинками. Дівчина тримала у руці шкіряну сумочку. За синьою футболкою та білими, літніми штанами, важко було не помітити, досить-таки ніжну, тендітну фігуру, яка ідеально підійде для балерини або моделі. Звичайно, я міг перебільшувати, але її ніжне лице, висока та струнка фігура справляли на мене лише самі приємні враження, викликаючи з глибин серця найкращі бажання бути з нею поруч якомога довше.
– Ось ми і зустрілися, Степовий вовче.
Вона протягнула мені руку для знайомства. Спочатку я розгубився, бо не знав як себе вести. В Україні не прийнято потискати руку жінкам, та й цілувати руку якось вже старомодно і смішно. Та я наважився на другий крок: злегка торкнувся вустами її ніжної шкіри на руці, відчуваючи себе галантним принцом, що можуть існувати лише в книжках.
– Називайте мене Юхим.
Дівчина сіла за стіл навпроти мене і поставила сумку на вільний стілець. Мобільний телефон вона поклала на стіл, як це роблять більшість людей. Ніби кожен демонструє публіці свій соціальний статус.
– А мене – Пенелопа.
– Ви дочекалися вже свого Одіссея?
– Ще ні. Щось він довго блукає морями.
– Так, його шлях нелегкий, коли він прогнівав богів. Але все ще попереду. Кави будете?
Пенелопа пронизливим поглядом окинула мене.
– Скільки тобі років?
– Двадцять один.
– Студент. Отже, грошей не багато. Не хвилюйся, за мене платити не треба, ми не на побаченні.
– Добре, як скажете.
Вона поправила окуляри на переносиці.
– І не викай мені більше! Я старша за тебе не набагато, – дещо ображено зауважила вона.
– Без проблем.
Коли прийшов офіціант, ми замовили дві філіжанки кави та круасани із полуницею на додачу. Він доброзичливо кивнув і поспішив виконувати замовлення.
– Ну, розповідай. А я подивлюся, чого варта твоя історія.
– А як ти про неї можеш багато знати? – спитав я.
– Розповідай вже. Я потім своє слово скажу.
Мене не потрібно було вмовляти кілька разів. Я переповів усю історію в повній версії без жодних скорочень чи недомовок. Розповідав я неквапливо, намагаючись не пропустити логічний зв'язок у послідовних подіях. Пенелопа слухала уважно, жодного разу не перебиваючи. Місцями вона покусувала нижню губу зубами і постукувала пальцями по столу, але більше нічим не виказувала своєї стурбованості.
– Ну що тут сказати – дуже вражаюча історія, – мовила вона після хвилинної паузи, яка порушувалася лише сьорбанням кави.
– Ти мені не віриш?
Вона трохи образилася після цих слів.
– Якби я тобі не повірила, то пішла б зараз з кав’ярні. Ні, річ не в цьому. Просто вже дуже складно. Коли час для тебе почав йти у зворотному напрямку?
– Десятого червня, – не вагаючись, відповів я.