Антон залишився на вулиці, подзвонивши комусь по телефону. Я пересік фойє і піднявся на третій поверх. Дзвінок на пари почався саме тоді, коли я встиг скинути наплічника і зручно всістися на передню парту.
3
Семінар проводив похилого віку чоловік – Василь Семенович Духовецький. Він мав дуже античні риси обличчя – велика сива борода, вуса, а також зачіска, – які нагадували бюст самого Гомера елліністичної доби, що можна лише побачити у Музеї класичної скульптури, розташованому у Мюнхені. Тому не дивно, що викладача ми стали кликати між собою просто Гомер. За іронією долі він чомусь дуже полюбляв античну поезію (не лише «Іліаду» та «Одіссея», але й «Енеїду», «Метаморфози» тощо), а також (ходили чутки) любив віддавати частину дозвілля ропсодомантії, тобто ворожіння на стародавніх книгах, яке спостерігалося, як у древніх греків за часів того ж Сократа або у стародавніх слов’ян, які віддавали перевагу Псалмам.
Гомер привітався з усіма та почав по списку викликати і ставити запитання. Першим під його немилість потрапила Аня.
– Яка головна ідея роману «Процес» Франца Кафки? – спитав викладач.
– Не люблю Кафку. Він дуже нудний, – раптом вимовила вона, що навіть мене вивело із задумливого трансу і заставило посміхнутися.
І це вона так сміє казати на семінарі про одного з найкращих австрійських письменників? До того ж про мого улюбленого письменника!
– Е-е, пані, ви ще не подолали сім томів «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста. Що б тобі ви казали? На жаль, в університетській програмі дозволяється читати один том, а це погано. Або спробувати прочитати знаменитий роман Джеймса Джойса «Уліс» Двійка, сідайте, – Гомер старанно вивів оцінку в журналі, а потім хитро, примруживши очі, подивився на усю аудиторію. – Так… Продовжить це цікаве питання Вербицький.
Мабуть мені сьогодні пощастило. Із легкістю на душі я підвівся на ноги і вже збирався йти до дошки, коли викладач махнув рукою, мовляв: можна з місця відповідати.
– Отже, ідея роману «Процес» доволі багатогранна, – почав я не поспішаючи, адже це була моя стихія, улюблена царина літератури – театр абсурду, який до біса мене цікавив своєї безвихіддю. – Я вважаю, що саме життя – це процес. Ми народжуємося, ставимо цілі, на щось сподіваємося, чекаємо, плануємо, віримо, любимо і не знаємо, коли закінчиться Процес. Йозеф К. – це алюзія на самого Кафку. Автор любив символізм у своїй творчості. К. був одинаком, сором’язливим, сірим чоловічком, який працює у банку та раз на тиждень ходить до дівчини. Коли до нього приходять наглядачі, то починається справжнісінький театр абсурду. Його за щось заарештовують. У романі дуже багато підтекстів. Перший – це ідея бюрократизму, панівного ладу тоталітарного режиму, неможливість одній людини подолати цілу систему. Інший підтекст – метафізичний. Увесь сюрреалізм починається з того моменту, коли К. збираються у чомусь судити. Майже всі знайомі чимось причетні до цього суду. У чому полягає злочин К.? Якщо зачепити християнство, то всі люди апріорі грішні вже при народжені, а Великий Суд за Кафкою – це і є довгий, незрозумілий процес розбору життя. К. вважав себе невинуватим, але хіба бувають люди без гріха та провини? Правда, оточуючі радили йому визнати себе винуватцем і тоді процес піде швидше. Автор відобразив страх героя, його безсилля щось змінити у цьому світі, його безпомічність, безпорадність та, часом алогічність реальності. Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що цей роман – віддзеркалення нашої реальності. Це такий собі макрокосм у сучасному вигляді. Ось моя інтерпретація, як я зрозумів книгу.
Декілька студентів у аудиторії зааплодувало. Гомер посміхнувся.
– Бачу, ви детально проаналізували твір. Цікава версія. Але наша реальність не настільки жорстока, наскільки була понівечена психіка Кафки. На жаль, він бачив цей світ у дуже темних відтінках. Якщо ви почитаєте його щоденники, то краще це зрозумієте. А світ не лише поганий, а й прекрасний. Дякую, Юхиме. Відмінно з плюсом без заперечень. Дуже рідко вдається мене так приємно здивувати. Хто ще наважиться на таке?
Моя душа тріумфувала від такого успіху. Я повністю задоволений початком дня, спокійно сів на місце і уважно слухав відповіді інших однокурсників. Цього семінару мій виступ затьмарив усі інші, але я не задирав голову і не почував себе пихато, а просто радів.
4
Після семінару у мені щось змінилося. Не в сенсі зовнішність, а саме внутрішня частина – мислення. Я збагнув, що на прикладі К., котрий почував себе безпорадним (власне, як і Грег, що перетворився на жука), я сам себе заганяв у обмежений внутрішній світ. Ну хіба так можна, відмовлятися від усього того, що мені дарує доля, дає шанси, можливості, знаки? Це треба бути справжнім паяцом, який не розуміє, від чого відмовляється в житті. Якщо доля дала мені можливість хоча б раз зустрітися із Пенелопою, то відмовлятися надалі – це безумство. Варто хоча б спробувати ще раз зустрітися із дівчиною. Вона здалася мені чудовим, милим створінням, яке випромінювало невидимі, але приємні флюїди спокою та блаженства. Можливо, мене тягнуло до неї тому, що більше місяця я порвав стосунки із іншою кралею, але зараз це несуттєво.