Та більше всього мене турбувала її дивна поведінка. Пенелопа не хотіла зізнаватися, звідки вона знає багато про мою проблему і який має зиск від безкоштовної допомоги мені. Невже вона аматор у надприродних явищах чи просто знає те, що від мене так старанно приховує? Майже відразу я збагнув, що у неї знайдуться скелети у шафі. Наскільки їй можна довіряти? Це питання лунало у моїх думках вже неодноразово. Я так і не вирішив його, набравши її номер.
– Привіт! Як справи?
– Непогано. Я вже хотіла сама тебе набрати.
– Дякую. Я вже думав, що ти мене забула. Тоді давай зустрінемося, – я назвав їй час і місце.
Пенелопа замислилася.
– Давай пізніше. Я о шостій годині звільнюся.
– О шостій? Чудово. Як раз у театрі Шевченка буде йти вистава «За двома зайцями». Я дізнавався стосовно квитків.
– Сто років не була в театрі. То ти запрошуєш на побачення?
– Це лише театр. Тим паче, ти не була там давно.
– Добре, біля входу. Але не розраховуй ні на що. Зараз я дуже ризикую, спираючись на жіночу інтуїцію, майже не знаючи тебе. Це навіть не побачення, а зустріч, щоб ти відволікся від дурних думок. Український гумор Старицького тобі покращить настрій і мені також, – зауважила вона.
Я поклав стільниковий на стіл і посміхнувся сам до себе. Похід на п’єсу це оригінальний варіант побачення, хоча більшість віддає перевагу провірених, стереотипним варіантам. Те, що вона легко на це погодилася багато про що говорить. Наприклад про те, що Пенелопа любить мистецтво та приємні несподіванки. І хоча, у нас зустріч носить більше діловий характер, але хто заважає простий вечір завершити чимось незабутнім.
5
Вистава в театрі почалася із невеликим запізненням. Ми прийшли трохи заздалегідь, щоб зручно влаштуватися. У нас навіть був час походити по залах, подивитися портрети артистів України. Почитати цікаві довідки про них, дізнатися про розклад інших вистав вітчизняного чи іноземного виробництва. Але мені було зручніше посидіти і дочекатися вистави.
Шанувальників мистецтва було багато. В основному приходили люди середнього віку та літні, але і серед молоді можна було помітити вдосталь хлопців та дівчат, які гуртувалися, сідали компаніями і перед початком щось гарячкувато обговорювали.
– Після завершення ти зрозумієш, чому я люблю ходити в театр, – мовила Пенелопа, коли майже усі відвідувачі розсілися по своїх місцях.
– Ти казала, що рідко ходиш.
– Для мене раз в місяць – це рідко.
– Ого! – я здивовано на неї подивився. – А норма для тебе щодня ходити на вистави?
– Ну хоча б раз на тиждень. Така вже я театроманка.
Світло у залі погасло, а на сцені почали з’являтися перші декорації, а за ними і актори. Публіка жваво зааплодувала, після чого почалася п’єса про пройдисвіта, гульвісу і шахрая Свирида Петровича Голохвастова. Я дуже обожнював однойменний фільм і першоджерело – п’єсу Старицького ще зі школи, а тепер випала нагода подивитися вживу на гру артистів. Я повністю прикував свою увагу до вистави, ніби на ній зійшовся цілий всесвіт. Тому, коли оголосили антракт, це мене навіть трохи розчарувало, адже я забув про час і простір і не хотів так швидко повертатися до дійсності.
Під час перерви ми виходили у широку залу, повільно ходили роздивлятися портрети артистів, які приймали участь у цій п’єсі. Потім, я запропонував Пенелопі спуститися вниз і випити каву. Ми заплатити автомату і дочекалися, доки вийде дві порції подвійної кави з цукром. Я ще купив одне тістечко, хоча не був сильно голодний.
– Ти зараз щасливий? – спитала вона.
Питання застало мене зненацька, та я лише зараз усвідомив наскільки мені було добре знаходитися тут серед натовпу людей, які чекають другого акту п’єси, жваво обговорюють кумедні моменти, порівнюючи їх з фільмом. І в ту мить, я збагнув, що ось вона проста життєва радість – радість, яка не вимагає чогось складного, занадто розумного та недосяжного; вона лише приходить несподівано, перебуває у тебе в гостях зовсім мало, а потім, як поважна пані йде собі далі, навіть не попрощавшись. Важливо зрозуміти, коли ця мить настала і бути щасливим найменшим дрібницям, які становлять основу нашого життя. Якщо ці миті навіть не помічати, будучи заклопотаним у побуті, та очікуючи лише чогось величного та надзвичайного, то так і пройде усе життя, а ти не пізнаєш справжнє щастя чи бодай його крихітки, які миготять та сяють у непроглядній темряві життя.