Леонід Дмитрович звернув на мене увагу, подивившись критично крізь стекельця окулярів. Я непомітно зіштовхнув ручку, яка впала на підлогу і тепер міг без підозр туди нахилитися.
– Шпаргалку вронили? – викладач до мене наближався, а я відчував, що в мене серце гупає, як навіжене.
– Лише ручку, – відповів я, намагаючись заглушити паніку.
Я непомітно перемістив ногу вправо і обережно накрив черевиком зверху шпори, намагаючись їх повністю приховати. Леонід підійшов ближче і попросив мене встати. Я зробив цю дію повільно, не зрушуючи з місця. Він подивився, що на стільці і під партою немає шпаргалок чи підручника і лише тоді схвально кивнув.
– Прошу вибачення. Я помилився.
– Нічого.
Коли він втратив до мене всяку цікавість, я тихо підняв купу шпор, сховав її у кишені, залишивши собі маленький папірець, який міг значно допомогти написати екзаменаційну роботу на п’ятірку чи хоча б четвірку. Антон, який сидів зліва, лише посміхнувся з моєї винахідливості. Я йому дружньо підморгнув, а тоді повернувся до роботи. У мене залишалося зовсім мало часу, тому варто було поспішати. Я писав швидше, ніж звичайно, від чого почерк виходив менш охайним, розмашистий і трохи крупний. Лише, коли підійшов час здавати роботи, я встиг написати майже все. Тоді, я з полегшенням поклав аркуші на стіл до основної стопки, що росла прямо на очах. Викладач сказав, що за дві години усе перевірить і виставить оцінки.
Нарешті можна вийти з душної аудиторії і провітритися.
На вулиці почався дощ. Маленькі краплі почали барабанити по вікнах, падати на асфальт, створюючи неприємні, брудні калюжі. Я стояв під навісом, вдихаючи свіже повітря. Засунувши руки в кишені куртки, я спостерігав, як люди ховалися під парасольками, а тих, кого дощ застав зненацька бігли у крамниці, доки повністю не намокли. Екзамен я повинен здати на хорошу оцінку. Звісно, я не був у цьому впевнений на сто відсотків, але щось мені підказувало, що сьогодні має пощастити.
Дві години я згаяв майже бездарно. Спочатку прогулявся парком Шевченко, спустився на набережну, пройшовся до цирку, а потім ще походив трішки по крамницях, хоча ніякої конкретної мети не переслідував. Просто хотілося подихати свіжим повітрям, відволіктися від усіх заліків, які нещодавно почалися, а також ні про що не думати. Нагулявшись досхочу, я повернувся в університет, дізнався, що написав на відмінно, і лише тоді спокійно поїхав в гуртожиток. Настрій у мене був чудовим, адже я планував здати усі іспити на відмінно, щоб отримати підвищену стипендію.
Розділ II
Аномалія часу
1
Наступний день після іспиту став для мене незвичним та містичним у повному сенсі цього слова. Детальніше на цьому я зупинюся пізніше.
Вчора ми із одногрупниками святкували здачу екзамену, випивши пару пляшок пива, а потім це свято продовжилося у гуртожитку, де нас оточували більш міцні напої із вищим градусом. Правда, вранці я себе почував не дуже добре. Апетит до мене не приходив. Філіжанка міцної кави і цигарка в руці – це був перший крок зустріти цей новий день і спробувати втиснутися у життєвий, бурхливий потік ріки, що несе нас уперед. Оскільки до наступного екзамену у мене було три дні, то я не мав бажання готуватися зараз.
Минулий екзамен пройшов успішно. Але цього разу я планував хоча б один день присвятити тому, щоб погортати підручники, спробувати хоч щось вивчити, а для повної впевненості підготувати шпори. У нас було так заведено, що відповіді до білетів готували кілька чоловік, щоб знизити навантаження та підвищити КПД праці.
У кімнаті було тихо. Макс і Петя мирно спали, а Гавр сидів за своїм ноутбуком і дивився якийсь фільм, одягнувши навушники. Я вирішив себе чимось зайняти, бо байдикобиття не може довго тривати. Спочатку я спробував читати Борхеса, але потім зрозумів, що не в змозі зараз осилити бодай кілька сторінок, тому відклав книжку вбік. Тоді вся моя увага сконцентрувалася на айфоні.
Кількома простими рухами пальців я запустив Інтернет, завантажив сторінку у Фейсбуці і почав переглядати новини, які відбулися з моїми друзями, завше віртуальними друзями, бо справжніх друзів насправді небагато, а інші лише товариші та знайомі. Передивляючись фотографії, статуси, надписи на стіні, коментарі, я помітив, що нічого не змінилося. Здається, вчора були схожі новини. Мені стало сумно, що цей день такий же бляклий, невиразний, як і вчорашній, повністю нагадуючи день байбака.
– Може покуримо? – раптом запропонував Гавр, відволікшись від перегляду фільму.