Він взагалі був кіноманом; його смаки були різнобічні від дешевих комедій і жахів до фільмів Куросави, Хічкока, Годара, Кустуріци, Іствуда, Скорсезе. Якщо день пройшов без фільму, то Гавр вважав його даремно втраченим. Я міг спокійно спитати в нього про будь-яке кіно і почути чітку відповідь, яка містила конструктивну критику і мала свою точку зору.
– Гаразд, – погодився я.
Ми вийшли в туалет і запалили цигарки. До ароматів хлорки додалися відтінки тютюну, який повільно плив у повітрі у вигляді химерних форм. На підвіконні стояла стара, поржавіла бляшанка у яку ми скидали недопалки. Комендатша частенько сварила нас за це, але студенти продовжували тут курити, деякі навіть наважувалися це робити в кімнаті, якщо їх сусіди були не проти.
– Ти знаєш Сєрого Бояна?
Я кивнув. Боян походило від прізвища Бояновський. Але ми всі Сєрого називали «Боян». Він вчився на п’ятому курсі юридичного факультету, але славився тим, що міг послати викладача на три літери, а потім з коньяком йти на перемир’я, вмовляючи того не ставити двійку. Боян був взагалі дуже емоційною та неврівноваженою людиною, а ще авантюрною та сміливою.
– Нещодавно Боян поспорив з викладачем на коньяк, що зможе у нього списати на екзамені. Звісно, той погодився на спор, але запевнив студента, щоб він готувався бігти в крамницю, де торгують спиртними напоями. Ну ось, Боян приходить такий на іспит впевнений у собі, зібраний, хитро так посміхається. Викладач спокійно дивиться і каже: «Я не дам тобі списати і крапка». Ну, Боян не дурень, просто промовчав у відповідь. Викладач сів навпроти нього, коли почався екзамен. Сидить прямо і спостерігає, щоб студент не скатав. Можливо, у нього і були шпори, але він ними не міг скористатися. Мобільним телефоном теж не дозволяється користуватися. Сидить так Боян черкнув кілька абзаців, але ж списати немає змоги. Викладач сидить навпроти нього за метр і уважно дивиться. Навіть інші студенти мають змогу списати. Раптом, у аудиторії гасне світло. Усі заметушилися, запанікували. Але викладач не розгубився, а хутко схопив Бояна за руки, тримаючи їх, щоб він не зміг витягти шпори з кишені. Хоча, у темряві і так нічого не видно! Прєпад попрохав, щоб хтось збігав у коридор та дізнався, що сталося зі світлом. Може проводку вибило. Поки його прохання почали виконувати, світло вже ввімкнули. І уяви собі таку картину. Викладач здивовано, витріщивши очі бачить, що перед Бояном лежить аркуші паперу з написаними відповідями. Але ж їх не було. А виявляється, хтось у темряві підклав до нього написані відповіді. Саме смішне, що листочки були проштамповані старостою групи за проханням викладача. Отже, як не крути, а викладач проспорив. Сьогодні Боян частує коньяком нас, який йому купив перепад, уяви?
– Ніфіга собі, – вражено промовив я.
Звісно, історія була смішною та вражаючою. Тільки Боян міг додуматися до такого шаленого, але водночас сміливого вчинку. Але мене засмутило те, що це було нещодавно. Я точно був впевнений, що кілька днів тому Гавр розповідав історію. Здається, ми тоді теж курили.
– До речі, ти вже розповідав мені цю історію, хіба ні?
Він подивився на мене якось здивовано.
– Юхиме, ти чого? Глюк піймав чи як?
– У мене було дежав’ю, ніби ця подія нещодавно відбулася. Я десь чув, що такий ефект з людьми іноді трапляється.
– Я коли вперше накурився анаші, то в мене і не таке було.
– Значить мене пре і без травки, – зробив висновок я.
2
Плавний, приємний початок такого спекотного, засушливого, літнього дня несподівано почав видозмінюватися у щось сюрреалістичне. Звичайно, певні механізми та сумніви були запущені це зранку, коли я розмовляв із Гавром, але ці дрібниці були поглинуті оточуючим театром абсурду, якому позаздрив би сам Беккет. Все почалося із телефонного дзвінка на мобільний. Чомусь завжди так: усі неприємності з’являються в найнесподіваніший момент, у час коли ти або беззахисний, або просто розслаблений та маєш гарний настрій, а тут бац – і з’являється вона – непрохана гостя – прикрість, страх та відчуття повної поразки, а ще безнадія та холодний, противний доторк безумства.
Дзвінок пролунав різко, руйнуючи мирне хропіння сусіда. На дисплеї висвітився номер старости моєї групи – Іри Криничко.
– Юхим на дроті, – промовив я досить жваво, ще не очікуючи, як саме мусить змінитися акт п’єси під назвою життя.
– Дивися не впади. Ти не забув, що повинен принести сорок гривень на кафедру. Ми всі збираємо на день народження Донченко.
От холера, що ж це в біса відбувається! У мене від хвилювання перехопило подих. Невже це знайоме явище знову повторюється? Адже я пам’ятаю, як дня два-три тому здавав гроші на день народження викладачу, а заздалегідь перед цим Ірка телефонувала мені. Сьогодні, начебто не перше квітня, але мені чомусь здається, що всі ніби змовилися, щоб мене розігрувати цілий день.