– Ну як, тобі полегшало після ранку? – раптом спитала вона.
Я здивовано подивився на її обличчя, на якому було написана лише формальна цікавість. Аж тоді у мене замайоріла здогадка, що це питання стосувалося вранішньої бесіди по стільниковому телефону.
– Аякже.
Ми повсідалися на місця, бо прийшов викладач і почалася консультація. Студенти нашої групи задавали йому незрозумілі питання з екзаменаційних білетів, а він терпляче давав пояснення. Я це слухав неуважно, адже дев’яте червня для мене вже пройшло, хоча я намагався про це не думати. По закінченні консультації, до мене підійшов Іван, з яким ми дружили і запропонував підготувати шпори.
– Немає сенсу їх робити.
– Чому це? – щиро здивувався він.
– Та тому, що я знаю, який мені трапиться білет. Чотирнадцятий.
Іван зупинився і кинув на мене недовірливий погляд.
– Ти цього не можеш знати.
– На що споримо?
– Е-е… ти міг заплатити прєпаду за іспит. Тому зараз і знаєш номер білету. Я в такі ігри не граю.
– Бо знаєш, що я виграю.
Іван знизив плечима.
– Мене це не гребе. Якщо я не здам цей екзамен, то мене виженуть. У мене вже є дві не здачі, а сесія лише добігла екватора. Добре, я побіг. Бувай.
Ми потисли один одному руку і розійшлися. В принципі цей день нічого нового мені не дав, але таким чином я згаяв час, що наближався до вечора. А після сутінок у гуртожитку ніхто не нудьгує.
5
Ввечері ми усі зібралися в кімнаті, в якій мешкав Боян. Оскільки, йому проспорив викладач коньяк, то Боян збирався нас частувати ним, а також проводити звичний, студентський ритуал перед здачею екзаменів. Нас було дев’ятеро: четверо дівчат та п’ятеро хлопців. На столі стояли пляшки з пивом, засушена риба, а до коньяку дівчата порізали маленькі, тонесенькі шматки лимону. Оскільки місця не вистачало сидіти на ліжках, то ми принесли стільці із сусідніх кімнат. Власне, ми не збиралися напиватися до чортиків, бо у більшості з нас наступного дня повинен буде проходити іспит.
Максим встав, щоб оголосити тост.
– Сьогодні, Сєрий зробив сміливий вчинок. Не кожен наважиться поспорити з викладачем, ще й виграти угоду. Це було круто, чувак.
Боян спробував відмахуватися, наче ці слова були зайвими та занадто пафосними у такій простій, молодіжній атмосфері. Ми усі випили трохи пива і почали їсти канапки.
– Мєжду пєрвой і втарой, пєрєривчік небальшой, – пробурмотів хтось із дівчат і ми її підтримали.
На цей раз нам налили коньяку. Я взяв скибочку лимону.
– За нас. За те, щоб ми відстрілялися по повній на сесії і заслужено пішли на канікули, – урочисто проголосив Боян і наші склянки у руках зустрілися між собою із дзенькотом.
Рідина потрапила у мій шлунок, приємно обігріваючи зсередини. Я з’їв лимон, відчувши трохи кислуватий присмак у роті. Максим ввімкнув Ремштайн, але трохи прикрутив звук, бо в вечорі заборонялося влаштовувати гомін.
– Уявляєте, яка сьогодні ситуація трапилася з моєю подругою, – почала розповідь Таня, яка жила у сусідньому блоці, але частенько до нас навідувалася. – Отже, дівку звати Даша. Коли вона їхала зранку у транспорті, то з нею трапилася одна пригода. Вона живе у неблагополучному, заводському районі на Західному серед диму із Петровки та інших заводів. Сьогодні вона їхала на навчання маршруткою до ДНУ. Ну, Даша, взагалі ексцентрична. У неї дреди, купа тату по тілу. Як зайде у маршрутку і сяде, то відразу одягне навушники або читає, ну всякі там «Сутінки» чи «П’ятдесят відтінків сірого».
– Типове бабське чтиво, – прокоментував Боян.
Таня насупилася.
– Ну, а вона хіба не баба? Читає те, що подобається.
– Очі лише псує у транспорті. Взагалі читають лише задроти.
– Бояне, то може ти за мене розповіси історію, якщо такий розумний?
– Та розповідай вже. Я слухаю.
– Дякую, що дозволив, – саркастично зауважила Таня і продовжила. – Отже, Дашка всілася із книжкою і читає собі. Так вона доїхала до інституту і збирається виходити, коли щось відчула недобре. Мац себе по кишенях, а мобілки то немає. Водій вже каже, що пора їй виходити на зупинці, але вона вирішує їхати далі. Даша перевірила усю сумку, а потім так заплакала прямо у маршрутці. Люди до неї: що трапилося. Вона: так-то і так, загубила мобільний, здається тут. Ну, хтось кмітливий докумекав і запропонував набрати її номер. Вона продиктувала. Раптом мобільний дзвонить поруч. Даша помітила, що на неї усі якось здивовано дивляться. Ви чого? Нарешті хтось починає сміятися. До неї доходить, що стільниковий телефон дівчина тримала у руці весь цей час. Тоді вже сміх переростає у дикий, нестримний ржач, до якого приєднується водій разом з усіма пасажирами. Він навіть маршрутку зупиняє. Даша теж гомерично реготала, але вирішила швидше зійти на зупинці. Один чоловік встигає їй кинути навздогін: «Дєвушка, спасибо вам. Ви здєлалі мой дєнь»!