— Чому дика? — здивувався своєю чергою Авакум.
— Тому що Роза мені як сестра, ось чому! Ви б лягли в ліжко зі своєю сестрою?
— Боже борони! — засміявся Авакум.
І в ту ж мить у його душі майнула темна тінь. Це був давній спогад, що лежав на дні його свідомості, наче в глибокому колодязі. Тепер, раптом виринувши звідти, він змусив його здригнутися всім тілом, як здригаються, доторкнувшись до ще не схололого мерця. Прокопій обурювався на думку, що міг би лягти в ліжко з жінкою, яка була йому наче сестра, а свого часу Боян Ічеренський у Момчилові спав з власною сестрою, і це його зовсім не бентежило. Чи це мало б означати, що Прокопій «кращий» від Ічеренського? Якщо не рахувати того гріховного ложа, Боян був під усіма поглядами приємніша людина, товариська, дотепна, весела, Прокопій же — сварливий, похмурий, до того ж іще й грубий. Боян був привітний і люб'язний, а Прокопій — замкнутий і зухвалий. І зарозумілий! І все ж при першій зустрічі з Бояном у душі Авакума прокинулася тривога мисливця, за яким крадеться звір. А Прокопія, принаймні до сьогоднішнього вечора, він сприймав як симпатичного дивака. Та чи цей дивак не шпигун і чи це дивацтво — не маска шпигуна, добре припасована, щоб сховати за нею справжнє обличчя?
«Людина — це звучить гордо, але від людини можна чекати чого завгодно», — з усміхом повторив Авакум улюблений вираз. І усвідомив, що в цю мить має лише одне велике бажання — не розчаруватися в людині, яка сидить навпроти, насуплено втупившись у нього.
— А час іде, не стоїть на місці! — демонстративно позіхаючи, нагадав Прокопій.
«І позіхає фальшиво», — досадливо подумав Авакум. Його годинник показував третю.
— Сподіваюся, неприємності відійдуть з учорашнім днем і все буде добре! — Авакум підвівся і подав руку господареві.
— Ідіть через вітальню! — безцеремонне сказав Прокопій. — Людині зі званням і становищем не личить користуватися чорним ходом, через який виносять сміття!
«І яким при потребі користуєтеся ви й ваші опівнічні гості», — хотів додати Авакум, але змовчав.
Надворі було тихо й вогко, обличчя обдало дрібною мжичкою. За кілька секунд до Авакума підбіг капітан Петров.
— Жени отуди, на Дев'ятого вересня, до прохідного двору, куди можна потрапити з цього будинку. Гадаю, звідти виїде машиною інженер Сапарев. Якщо справді виїде, простеж, коли виїде й коли повернеться. Тепер — увага: в портмоне інженера є аркуш, списаний чорним фломастером. Мені потрібно знати, що написав Сапарев на тому аркуші! Швидко!
Він сховався в затишку сусіднього під'їзду. Не минуло й хвилини, як у вологій темряві, заколисуваній тихим шелестом дощу, загув двигун машини. Шум долинав з вулиці Дев'ятого вересня.
Це поїхав інженер Сапарев.
Авакум пішов пішки. Це був його час, сіявся лагідний дощ.
Він уже не думав про роботу, про незамкнутий сейф, про надсекретні документи, до яких, мабуть, торкалася чужа, ворожа рука. Зараз у його думках не було й Прокопія Сапарева, за кожним кроком якого стежила Авакумова бригада і який мав у портмоне аркушик із словами, поспіхом написаними чорним фломастером. Від тих слів, можливо, залежала доля найспеціальніших із спеціальних сталей, а може, лише доля маленької ясновидки, що бачила людей як світлі й темні плями.
Авакум не думав ні про що.
Неквапом ішов мовчазними, глухими й безлюдними вулицями. Чого поспішати — у парубоцькому помешканні його не чекає ніщо, заради чого варто «натискати на педалі», там нема навіть каміна, біля якого можна вже в халаті викурити перед сном останню люльку.
Нічогісінько.
А тут була тиша сонних вулиць і їх найбільше багатство — шемріт, лагідний шум дощу. Одного разу хтось, говорячи про нього, назвав це «сентиментами». От дурень! Хіба тихий шепіт дощу — не сентименти?
Ні, тихий дощ — це історія, писана тисячоліттями. І тисячі років тому тихий дощ так само шумів, так само шепотів. Промовляв схвильовані слова, навіював роздуми про минуле й майбутнє.
Нехай дурні називають це сентиментами!
Що йому до того?
У місті Н не любили камінів. Учорашні селяни пишалися своїми електричними й газовими печами, а на камін, як і на всі прості атрибути побуту, дивилися як на щось немодне, відстале, про що воліли й не згадувати.
В кімнаті Авакума горів електрорадіатор, а колонка в лазні й не вимикалася. Він прийняв душ і вдягся в халат, з яким не розлучався навіть у відрядженнях. Тоді сів за столик, де складали його пошту, і, натоптуючи люльку, почав шукати очима серед розсипаних листів саме того, що збудив би у ньому цікавість та бажання прочитати його найпершим. Він не знав, звідки прийде той лист, хто й коли його пришле, але був певний, що якогось дня лист НЕОДМІННО з'явиться у нього на столі. І от саме цього дощового ранку він справді з'явився й відразу привернув увагу Авакума, хоча й не ліз нахабно перед очі.