— Ну що це ви таке кажете! — аж сторопів Петров, який і так почував себе ніяково.
— А все ж! — наполягав Авакум. — За ті п'ятнадцять років, Що ми працюємо разом, я послав на смерть п'ятеро душ, серед них — двох жінок.
Він узяв інженерового листа, а капітану Петрову наказав негайно взнати адресу дядька.
На вулиці, перш ніж попрощатися, капітан Петров запитав:
— Людина вчиться на своїх помилках, правда? Якщо ви ще не зовсім махнули рукою на свого учня, то дуже вас прошу, виберіть час, щоб показати, де і в чому він помиляється 1
— Неодмінно, — кивнув Авакум. І відразу звернувся до капітана на «ти»: — Про це, друже, ти й сам би здогадався, коли б мав більше часу на роздуми. А цієї ночі ти працював дуже напружено, та ще й їздив. Я відчуваю, що лист інженера, який тобі вдалося сфотографувати, наведе нас на дуже важливий слід. Щиро дякую тобі за цього листа. А щодо решти… як І щодня, о десятій ми зустрінемося з полковником Горановим. Там ти зрозумієш, що я маю на увазі. Інша річ — полковник Горанов! Найпевніший шлях до його рецепторів — це комп'ютери, а я надто відсталий, щоб розуміти таку музику! Domine, non sum diqnus[2].
І, на превеликий подив капітана Петрова, обличчя його несподівано спохмурніло, а з очей наче глянув осінній ранок. Бо досі те своє «Domine, non sum diqnus» він вимовляв з веселим, жартівливим виразом.
Капітан Петров рушив до кондитерської, бо по дорозі з Пловдива кілька разів відчував гострий голод. Його переслідував аромат щойно налитої кави, запах теплих булочок. Але тепер, коли він ішов до кондитерської, їсти йому перехотілося. Уже не чув смачного духу кави.
Він повернув до управління шукати адресу Прокопієвого дядька.
Сіяв тихий, майже непомітний дощик. На вулицях було порожньо. Життєрадісна молодь Н уже пішла на заводи, пенсіонери ще човгали пантофлями по кімнатах, витріпуючи простирадла, відчиняючи навстіж вікна спалень, щоб провітрити помешкання.
На вулицях було тихо, й Авакума охопило дивне почуття, що він іде вже хтозна-відколи, що вулиця не має кінця, а дощ мрячить безперервно, невпинно, теж хтозна-відколи. Це було миттєве почуття, воно лише майнуло тінню в його душі, і слід його був невловний, як слід швидкокрилих птахів, — майнуть і зникнуть, тільки в повітрі наче лишиться щось від їхнього лету. Авакум вважав це почуття «повторюваності» просто за втому: п'ятдесят років іде він СВОЄЮ вулицею, яка лишається тією ж самою, хоча й виглядає завжди по-різному.
«На те літо обов'язково поїду до Італії», — майнула в нього думка. Він не міг закінчити останнього І ома своєї трилогії про середземноморську мозаїку, не пройшовши пішки від краю до краю сіцілійське узбережжя.
По дорозі, хоча й думав про Сіцілію, все ж не проминув великого квіткового магазину з виставленими у вітрині розкішними букетами осінніх квітів. Попросив продавщицю вибрати хризантем і айстр і залишив гроші, аби букет віднесли на зазначену на аркушику адресу.
Ці квіти були для маленької ясновидки.
О квіти!
Айстри своїм ніжним ароматом будили в душі щось давнє, а хризантеми сумно нагадували, що кінець кінцем усе стає лише спогадом.
День видався похмурий, і весело висвистувати не було від чого.
Та й з якої б то речі висвистувати в такий час?
Щодня о десятій годині керівники обох бригад приходили в апаратну управління. На цих коротких нарадах бували також начальник міліції, майор Іванов чи якийсь інший фахівець — залежно від теми наради. Того дня на нараду прибув лише майор Іванов. Авакум прийшов з капітаном Петровим, а полковник Горанов з'явився на півгодини пізніше — читав стенограми вечірніх допитів.
Після того як заслухано коротку інформацію про зібрані за останній час відомості, полковник Горанов попросив у Авакума дозволу узагальнити стан розслідування витоку інформації з ЗСС, наскільки він окреслився в даний момент. Авакум люб'язно кивнув, і Горанов відразу ж почав:
— Учора, двадцять четвертого жовтня, о третій тридцять дня генеральний директор ЗСС приніс інженерам конструкторського відділу — під розписку! — секретний документ під кодовою назвою МЗ. О п'ятій сорок п'ять начальник відділу інженер Прокопій Сапарев подзвонив генеральному директорові з наміром принести йому назад секретну документацію, аби той сховав її у свій спеціальний сейф. Генерального директора не було, й інженер Сапарев, не питаючи, чи той повернеться і коли його можна чекати, не порадившись із заступником генерального директора, вирішив замкнути документацію у сейф відділу. Він забрав ключ від сейфа, і, коли минуло кілька хвилин по шостій, троє інженерів — Сапарев, Хафезов і Карадимов — вийшли з заводу і так званою завгородньою дорогою попрямували до корчми «П'яні вишні».