Отже, щодо хвилин, версія полковника Горанова дуже вразлива. На мою думку, це взагалі невдала версія. Вона не підперта доказовим матеріалом ні логічного, ні технічного характеру.
Зачекаємо наслідків огляду зупинки, де сходив Прокопій Сапарев. Мої хлопці зараз там. Може, взнають щось таке, що кине хоч якесь світло на поведінку Сапарева. Поки що у цій історії ми наштовхнулися на факти, які заперечує логіка, і на логіку, з якою розминаються факти.
Він натоптав люльку й запалив.
Майор Іванов усе ще дивився на нього вражено і з якимось ніби аж страхом, а капітан Петров прикусив нижню губі, наче раптом усвідомив небезпеку, що чигала на нього в дорозі.
Полковник Горанов похмуро дивився поперед себе. Пальці його правої руки нечутно постукували по бильцю.
— Капітане Петров, — звернувся Авакум до помічника, — ви вже маєте якісь дані про дядька Прокопія Сапарева?
— Прокопій Сапарев не має дядька, — відповів капітан Петров. — У його батька Івана Сапарева не було брата.
Розділ другий.
БОЛОТО
Як уже згадувалося на початку нашої оповіді, я познайомився з Авакумом п'ятнадцять років тому в селі Момчилові. Мене тоді щойно призначено ветеринарним лікарем району, а він прибув у Момчилов у зв'язку зі справою Ічеренського. Як людина, закохана в пригоди, я, м'яко кажучи, вів досить бурхливе життя, проте не забував і про худобу. Деякі знамениті момчиловки, як, наприклад, Балабаниця, тодішня момчиловська Лорелея, мабуть, і досі дещо пам'ятають. Певна річ, Балабаниця гинула за Авакумом. І це цілком природно, але чи вийшла б її корова Рашка без моєї особливої уваги й моїх надзвичайних зусиль на перше місце в районі за надоями молока? Це вже інша справа.
Момчиловські Лорелеї частенько кидали на мене оком, і я міг би мати ще й які успіхи, коли б не жахливі ветеринарські кліщі для виривання зубів, які я постійно носив у кишені білого халата. Такими кліщами можна вирвати не те що зуб, а й цілу ногу. А це лякало бідних жінок, і більшість із них, напевно, переживали серйозні драми.
Та бувало, що і я досягав немалих успіхів. Пам'ятаєте село Кестен, за яким на пагорбі, майже під самим лісом, стояла колиба діда Реджеба? Але не про діда мова. В нього була внучка Фатьме. Їй тоді сповнилося шістнадцять, ну, може, сімнадцять років, не більше. Якось я побачив, що вона купається в річці, й зупинився, затамувавши подих, щоб не злякати дівчини. Стояв літній день, крізь листя пробивалося сонце, й краплинки води на її білій шкірі здавалися щирими перлами! А то були ще й кращі! Але Фатьме побачила мене й страшенно розхвилювалася! Господи, як. вона розхвилювалася!
Вона мало не осліпила мене піском, мулом і всім, що їй удавалося зачерпнути з дна голубого плеса й жбурнути мені просто в вічі. І чому їй спало на думку цілити саме у вічі? Ллє видно було, що вона дуже схвильована. Бо з дівчатами, як вона, таке трапляється не щодня. Та й як могло траплятися щодня, коли під моїм наглядом було ж не лише село Кестен!
Днів через два-три я пішов до Фатьме з намистом. Випадково їхав через Девин, і те намисто глянуло на мене з вітрини й наче попросило купити його. Воно було чудове. Але Фатьме навіть не глянула на нього!
— Візьми його, дитино! — лагідно вмовляв її дід Реджеб. — Він тобі щиро дарує, візьми!
— А нащо воно мені? — відрізала Фатьме. — Треба мені купованого намиста! Як схочеться намиста, то нанижу ягід, та й буде ще краще.
І не взяла.
Почепив я те намисто високо на сосні, й воно висіло там довго, два чи три роки, а потім десь зникло. І Фатьме покинула той глухий кут, виїхала в Мадан, віддавшись за рудокопа. А я хотів зробити її царицею! І це ж не просто слова, бо я ж не якийсь там вітрогон, у мене в районі добрий десяток корів-рекордисток! Отож хай вона не дуже пишається своїм рудокопом.
Не сказав би, що ніхто не звертав на мене уваги, та все-таки жодна з момчиловських Гретхен і Лорелей не відчинила мені потихеньку дверей, аби погомоніти на самоті. Я сам навмисне не замикав дверей і все прислухався у своїй кімнаті, чи не скрипнуть зрадливо двері. І не скрипнули ні разу! Хтозна, може, тим жінкам і на думку не спадало, що я не побоюся тримати двері відімкнутими цілу ніч. Хтозна! Але, напевно, так і мало бути.
Минули роки, я за звичкою залишаю двері незамкнутими, але вже віддавна не прислухаюся. Волію спокійно сидіти біля вогню й думати про своє. Та й жінок уже тих немає — хто постарів, хто виїхав. Балабаниця сім років тому померла найпрозаїчнішим чином — від грипу. Отакій жінці та померти від грипу!