А теперішніх жінок я обминаю. Мені здається, що якби запросив якусь до себе в гості, то вона або відразу прилетіла б, або влаштувала мені страшенний бешкет. А мені не хочеться ні того ні другого. Отож і сиджу вечорами біля вогню, копирсаючись паличкою в попелі. І радію, що свого часу був такий розсудливий. Якби не купив тоді цієї хати, то зараз мусив би жити в міській квартирі й гріти руки над газовою або електричною плитою. От що означає бути практичною людиною і передбачати майбутні зміни. Я передчував, що момчиловці збудують сучасні нові хати, прикрасять їх балкончиками на колонах, еркерами, проведуть електрику, що старі печі з коминами, тісні кімнатки відійдуть у легенди разом із давніми піснями та звичаями. Тому я купив хату й тепер, слава богу, можу цілі години сидіти біля живого вогню й думати про що хочу. Так чинять практичні й ділові люди, а романтики хай собі гріють руки над пальниками, варять каву в електричних кавоварках і підтримують форму продуктами на штучному білку.
Після того як я досяг великих успіхів на Момчиловщині, мене перевели в інший район, трохи далі на північ, з райцентром, який ми назвемо Воднянками (ми ж домовилися, що задля ЗСС усі населені пункти й місцевість навколо називатимемо умовно!). Воднянки — село багате, має готель з рестораном, кінотеатр, ремонтний цех, мисливське товариство й самодіяльний хор. З головним шосе його сполучає добра дорога, навколишні пологі пагорби буяють виноградом десертних сортів, а на південь простяглися зелені мочарі, де взимку повно диких качок і гусей. У Воднянках мені дали помешкання — у центрі, з ванною. Я купив собі телевізор і холодильник. Спальню обігрівав електрорадіатор, у вітальні стояв спеціальний столик для гри в шахи. Кроки глушив товстий килим на підлозі; у кімнаті було тихо, але шум знадвору почав допікати мені вже на третій день. Господи, навпроти було кіно, кондитерська, ресторан! Динаміки в кінозалі працювали з такою силою, що звук досягав моїх вух такий чистий, ніби лунав у мене в хаті. У кондитерській верещав магнітофон, не стихаючи навіть у обідню перерву. Але й це ще не все! Найбільший гармидер коївся у ресторані — в його літньому саду, де на сцені шаленів естрадний оркестр. Повногруда співачка не першої молодості та п'ять молодиків, одягнутих чи то в чоловічий, чи то в жіночий одяг, шкварили поп-музику, виробляючи з інструментами все, що тільки могли, і перетворювали ніч на кошмар.
Третього вечора я відчув наближення чогось, схожого на душевну delіrіum tremens[3]. Цей напад нервової лихоманки провіщав наближення психічної катастрофи. Я вхопив плаща, перебіг майдан, що аж трясся від пекельних звуків, і за десять хвилин був уже на південній околиці села, куди шум долинав наче крізь товсту завісу.
Я пішов далі. Стояла м'яка серпнева ніч, світив місяць уповні, заливаючи весь світ своїм перламутровим сяйвом. Ноги понесли мене рівною широкою дорогою, кудою, мабуть, ніхто вже давно не їздив.
Якийсь час дорога несхибно вела мене поміж городами, баштанами й виноградниками. Далі вийшла на просторе, з безліччю пагорбів, поле, що на заході сягало аж до гір. Ліворуч від дороги темніли чагарники, тут і там стояли розіпнутими гігантськими парасолями гіллясті верби й тяглися до неба самотні тополі. Звідти линуло приглушене далеке кумкання жаб і крики нічних птахів, що в глухій тиші здавалися зойком смертельно зляканої жінки.
З правого боку нічний вітерець доносив одвічну колискову цвіркунів. Ця дивна дорога провадила не менш дивними околицями. Ліворуч лежав пустир, порослий чагарниками, серед яких підносилися самотні дерева. Праворуч під холодним місячним світлом спало спокійним здоровим сном знайоме рідне поле з пологими пагорбами.
Під ногами шелестів насипаний колись щебінь, траплялися уламки битого асфальту. Певно, колись це була частина головного шосе, а потім, коли дорогу вирівняли, цей відтинок став непотрібним апендиксом. На північному заході й південному сході апендикс обома кінцями виходив на гостинець, і я певен, що весь той відтинок навряд чи був довший від двох-трьох кілометрів.
У безлюдній тиші я йшов ще хвилин десять. Потім, коли дорога повернула праворуч, перед очима раптом з'явилася по ліву руку від дороги хатка під дахівкою, з білим комином — не велика й не мала. На дорозі навпроти мої очі враз помітили величеньку червону легковичку, що через свою форму і не знаю вже що іще (я не автоаматор!) видалася мені чужою, тобто західного взірця. Машина наче тільки й чекала моєї появи — я ще не проминув і повороту, як її фари спалахнули й засліпили мене потоком світла. Я інстинктивно відскочив набік, вліво від дороги, й машина в ту ж мить легко прогула повз мене. Здавалось, вона вже була заведена й, повторюю, тільки чекала на мою появу, щоб зірватися з місця. «Чужоземець, — подумав я, — збочив із шляху, щоб перепочити годину-другу! — І промовив йому вслід: «Їдь собі з богом!» Я був у гуморі й нічого недоброго не спало мені на гадку. Лише перед хатою — я зупинився, щоб оглянути її, — зблиснула думка: «А що якби я не відскочив?» Один бог знає, що б сталося, але, кажу ж, я мав гарний настрій і не хотів думати ні про що лихе.