Що на болоті діялося щось особливе, було видно і з поведінки моїх вовків. Вони ставали неспокійні, підозріливе нюхали повітря, з тихим гарчанням кружляли навколо хати. Потім, через тиждень-другий, нерви їх не витримали, вони кинулися на болото й там гавкали то глухо й стримано, то люто — як їм заманеться. Несхибний інстинкт уберігав їх від небезпеки втопитися в болоті. Навіть якби вікна розташовувалися в шаховому порядку, вони б однак поверталися з чистими лапами й сухою шерстю.
Часом незвичайне прокрадалося від дороги. Посеред ночі раптом просигналить машина: ту-у-у! — і тиша. Собаки схоплюються, нюшать, гавкають. А то, бувало, ледь-ледь донесеться далекий посвист і раптом урветься, наче втятий ножем. Собаки шалено зриваються з місця. Женуть кудись, зникають хвилин на п'ять-десять, на півгодини, і коли я вже не сподіваюся побачити їх живими, повертаються веселі й задоволені. За ким вони гналися й чому мали такий дурнувато-задоволений вигляд, наче хто їх чухав поза вухами?
Пси були злі, недовірливі й нізащо б не дозволили, аби до них підійшов чужий. Гарчали навіть на старого Драгнева, колишнього господаря хати. Ніби вже звикли до нього, але досить йому було підійти до них ближче, як на два метри, — їхні зуби вишкірялися, очі зблискували, а в горлі починав клекотіти біс.
Тепер коротко розповім, як я знайшов своїх друзів та охоронців убитими. Ввечері двадцятого жовтня пішов дощ — такий собі, ні великий ні малий. Стало холодно. Я вийшов надвір, щоб узяти дров для каміна, і мені в вічі відразу впала відсутність собак. Звичайно вони лежали біля дверей — під стріхою, що виступала дашком, завжди було сухо. Покликав одного, другого, обійшов хату — тихо. Я стояв під дощем, але не відчував його. Погане передчуття стиснуло мені серце, наче півсвіту спорожніло і вмерло. І я вже не брав дров, не розпалював вогню. Годині о десятій знайоме скімління змусило мене схопитися й чимдуж кинутися до дверей. Перед кам'яними сходами стояв Гектор, приголомшений і якийсь наче винуватий. Я покликав його до хати, та він не зрушив з місця. Гектор був лагідніший, покличеш, бувало, — кидається стрімголов, пролітаючи, мов снаряд, над порогом. А це стоїть унизу, підібгавши хвоста, сумний, з невтішним виразом якоїсь провини. Я виніс йому їсти й залишив самого з його собачим болем.
Другого дня дощ не стихав, а в обід упав туман, який не розійшовся й до наступного ранку. Надто ж густий туман стояв над болотом, схожим на якийсь заклятий казковий острів.
О шостій, коли я повернувся з роботи, вже сутеніло. Дощ стих, але важкі олов'яні хмари мовби ще нижче нависли над рівниною. Зрання туман трохи розвіявся, лише над болотом лишався такий густий, що вся загадкова місцина здавалася накритою білим непрозорим ковпаком. Гектор помахав хвостом, побачивши мене, але не виказав звичайної радості. Напевно, тужив за своїм другом. Я почухав пса за вухами, але пестощі не зворушили його, він залишився байдужим: не всміхнувся по-собачому, не подав мені лапи, не припав, як завжди, грудьми до землі. Зробив те, чого не робив ніколи, — вивільнився з моїх рук і побіг стежкою до болота. Пробіг метрів десять, зупинився, присів на задні лапи й повернув до мене голову. Яке благання, який палкий заклик піти за ним полум'яніли в його очах!
Добре, що я не сентиментальний і не м'якосердий, а то неодмінно пішов би за ним слідом. Було ясно, як божий день, що він кличе мене за собою на болото.
Але, крім твердого серця, я маю ще й крихту розсудливості. Позбавлений тих інстинктів, якими природа щедро наділила Гектора, я не можу піти туди, де нічого не видно, а кожних десять кроків на тебе чатують глибокі й підступні ями!
Ні, дякую.
Мені хотілося плакати від болю й сорому, але я не подався з Гектором на болото. Бо ж я таки не романтик і не піддаюся романтичним пориванням.
Хвилин п'ятнадцять я не заходив до хати — того вечора корчма здавалася мені справжнім ведмежим барлогом. Мабуть, то туман навіював мені поганий настрій.
У мої невеселі думки раптом увірвався шалений гавкіт Гектора на болоті. Він гавкав, гарчав, аж захлинався від шаленої люті. Такого відчайдушного гавкоту я не чув за все своє життя. Потім Гектор мовби раптом утратив силу — голос його ослаб, жахливий гавкіт перейшов у скигління. Слід віддати йому належне — в тому скиглінні не прозвучало жодної нотки благання про пощаду. Нарешті запала страшна тиша.
Через годину хтось ударив кийком у мої двері, і я підстрибнув на стільці, наче вжалений. Я був задрімав, сидячи, й бачив себе на болоті разом з Гектором. Пес простягав до мене з ковбані морду, благаючи очима вирятувати його з чіпкого баговиння. Морда його була така брудна, що відразу годі було впізнати, чи то СПРАВДІ він, чи якийсь інший пес. Я промовив сам до себе: «Та це ж Ахілл, другий мій вовк, зниклий учора!» — й кинувся навмання на пошуки другої палиці, щоб Ахілл міг ухопитися за неї зубами, бо як же інакше витягти його з болота. Але в тумані, наосліп, я сам ступив на непевне місце і в ту ж мить відчув, як земля провалюється під ногами і якась диявольська непереборна сила тягне моє тіло вниз так, наче мене засмоктував чийсь жахливий рот.