Я вийняв скальпелі й, одягаючи рукавички, раптом побачив долі маленький блискучий предмет, напівприкритий вербовою гілочкою. Цей предмет лежав ліворуч від Ахілла за три-чотири кроки. Відкинувши гілочку, я розчаровано підняв звичайнісіньку пружинку сантиметрів чотири завдовжки і з півсантиметра в діаметрі. На одному її кінці було кружальце, схоже на монетку. Кажу «розчаровано», бо ж я сподівався побачити щось надзвичайне. Щоправда, пружинка була дуже блискуча, але все ж це був шматочок накрученого дроту, не більше, її, певно, загубив хтось із мисливців, стріляючи тут диких качок. «Ця пружинка підтримувала гачок, на який мисливець чіпляє вбитих птахів!» Я мало не відкинув її ногою, але роздумав і взяв.
По годинній роботі я був вражений: у шлунках собак не було ні отрути, ані слідів отруєної їжі. Невже невідомий отруїв їх… ін'єкцією?
Я взяв проби й майже бігцем подався геть від зловісного місця. Автобус на Пловдив відходив за годину.
Розділ третій.
ЧИ МОЖЕ СИН МАТИ ДЯДЬКА, ЯКЩО БАТЬКО НЕ МАЄ БРАТА
— В лікаря Івана Сапарева не було брата! — повторив капітан Петров. — Отже, ніякого дядька в його сина Прокопія Сапарева нема.
Авакум трохи помовчав, відтак неуважно запитав:
— Ти так гадаєш?
— А то ж як? — образився капітан Петров. — Якщо батько не має брата, то звідки в сина візьметься дядько?
— Хтозна! — знизав плечима Авакум. — Зараз я не можу сказати.
— Ви або жартуєте, або насміхаєтесь! — розчаровано сказав капітан Петров.
— Друге мені не до смаку, через те я так не роблю, — хитнув головою Авакум, — а для першого не маю настрою. Просто кажу, що до проблеми Прокопієвого дядька не готовий, і тому утримуюся висловлювати свої судження,
— Не розумію вас! — почервонів капітан Петров. — Про яку проблему ви говорите? Хіба це проблема: чи може син мати дядька, якщо батько не має брата? Я через вас із глузду з'їду!
— Якщо досі не з'їхав, брате, то не з'їдеш і за ці кілька днів, — усміхнувся Авакум. І щоб заспокоїти схвильованого помічника, запитав ласкаво:
— А чи не запізнимося ми на обід?
Капітан Петров, який ніколи не скаржився на брак апетиту, відразу ж запропонував продовжити розмову в поблизькому ресторані «Гамбринус».
Наприкінці обіду Авакум, щоб остаточно розвіяти лихий гумор помічника, запитав:
— Чи тобі нічого не нагадує назва цього ресторану?
— Нагадує, звичайно! — кивнув Петров. — Нагадує такий самий «Гамбринус» у Софії.
— А коли точніше?
— Дощовий осінній вечір. Русява кирпатенька жінка подає вам велику чарку коньяку.
— Далі?
— Зимовий вечір. Та сама русява жінка подає той самий коньяк.
— А що ще ти можеш сказати про ту саму жінку?
— Згадую із щирою повагою, що вона вас вельми шанувала! — сказав капітан Петров.
Обидва стиха задоволене засміялися.
Тоді Авакум запитав:
— Чи є в тебе питання щодо справи?
— Є! — кивнув капітан Петров. — Ви справді не вірите двом свідкам?
— Нічого такого я не казав.
— Але ж ви не погоджуєтесь, що Прокопій Сапарев вертався до відділу?
— Не погоджуюся.
— З одного боку, ви вірите свідкам, котрі бачили, як Прокопій заходив до відділу. З другого — не вірите, що Прокопій справді зайшов до відділу. Дуже прошу вас, поясніть цю загадку!
— А ти думаєш, я щось знаю?
— Якби я був віруючий, то перехрестився б!
Авакум знизав плечима й почав повільно натоптувати люльку. Лише випустивши в повітря перше кільце, він сказав Петрову:
— За годину я їду в село Воднянки до свого давнього приятеля Анастасія Букова. Запиши собі таке: по-перше, встановити цілодобовий нагляд за матір'ю Прокопія Сапарева, лікаркою Юлією Сапаревою; по-друге, сьогодні ввечері до одинадцятої години чекаю твого дзвінка. Про позивні і коди ми домовилися. Ще запитання є?
— Так. Чи припускаєте ви, що Прокопій має дядька, хоча його батько не мав брата?
— Не виключаю!
— Domine, non sum diqnus![5] — розвів руками капітан Петров.
— Будемо сподіватися, що доведемо зворотне! — скромно усміхнувся Авакум.
О третій годині дня з міста Н виїхало дві машини. Першою полковник Горанов їхав до Софії зі своєю гіпотезою й наміром просити усунути Авакума від слідства. Другою машиною Авакум їхав у Воднянки до давнього приятеля Анастасія.
Дощу не було, але над рівниною важко нависали хмари, від чого навкруг було похмуро й непривітно. На магістралі, обабіч якої двома чорними широкими стрічками пливли ряди будинків, не було видно ні машини, ані живої душі. Лише коли-не-коли пролітали зграї гайвороння, а потім знову ставало порожньо, так, ніби й час зупинився на якийсь день-другий на нічиїй землі між осінню й зимою. Осінь ще барилася, зима не квапилась, і світ не знав, чого чекати — дощу чи снігу. Гайворони щось вигукували своєю мовою, і в їхніх голосах не чулося невдоволення, адже похмура погода — у цих птахів найкраща пера, а найсолодший сезон — останні похмурі дні осені.