Щодо погоди люди мають інші уподобання, ніж гайворони, та Авакум становив тут виняток. Осінь була для нього весною, а останні осінні дні — його травнем. Тому зараз душа його співала, а цікава справа, що чекала його, ще поліпшувала гарний настрій. Це завдання прийшло наче на замовлення. З наближенням часу прощання його охоплювала дедалі більша турбота про те, на чому йому випаде востаннє випробувати свій розум і серце: чи буде те випробування гідне його можливостей, чи не готує доля підлоти в його лебединий час. Випадок на ЗСС не становив, ясна річ, винятку, тут не було розмаху момчиловської справи, одначе мала місце дивна суперечність між фактами й логікою, між доказами й реальною дійсністю, і та дивна суперечність створювала труднощі, над якими варто було посушити голову. Авакум дякував долі, що підкидала йому такі випадки, був задоволений погодою, коли йому не дошкуляло сонце, спека; рівномірне гудіння двигуна підтримувало йому настрій, як бадьора пісня, а похмурий навколишній пейзаж викликав у душі світлі спогади з не такого вже й довгого та веселого життя.
Так непомітно він опинився у Воднянках. На майдані між кінотеатром і рестораном звернув ліворуч і швидко виїхав на покинуту дорогу. А за десять хвилин уже зупинив машину біля колишньої корчми. Наближалася п'ята година. З горішнього боку дороги вже сунула сіра сутінь раннього надвечір'я, а з болота, наче дим від багаттячка, потяглося легке повісмо туману.
В хаті не світилося, віконниці були зачинені. Видно, Анастасій ще не повернувся з роботи. Над пущею висіла така глуха, набрякла вологою тиша, що навіть Авакум, який не любив людського тлуму, навіть він почув себе якимось відлученим від світу, якимось страшенно самотнім. «Не солодко ж моєму бідолашному приятелеві, якщо його вдовольняє життя серед такої пущі», — подумав Авакум і поспішив обійти хату, аби розглянутися навколо, розвіятися, не дати, щоб і його охопив смуток, що вже почав закрадатися в душу. Бо, правду кажучи, він і сам волів жити ОСТОРОНЬ від сучасного й ближче до минулого, хоч не міг здійснити своєї мрії протягом усього життя.
Як тільки Авакум зайшов за хату, на стежці, наче випливши з болотяної мли, з'явився старий Драгнев. Виринаючи з туману, Драгнев здавався ще більшим, якимось наче аж примарним, і Авакум, на що вже звиклий до всіляких несподіванок, відчув, як по спині забігали неприємні мурашки.
— Ви лікарів приятель? — заґув низьким баритоном старий Драгнев.
— Припустімо, — ухильно відказав Авакум.
— Якщо це саме ви, то можете зайти до хати! — промовив старий. — Лікар сказав мені відімкнути вам хату, якби ви приїхали перше ніж він повернеться з роботи. А! — кивнув він у бік Авакумової «Волги», обертаючи ключ у замку. — Ви машиною приїхали. Чудово! Я поважаю «Волгу»! Прошу! — Він відімкнув двері й зупинився на порозі, щоб пропустити гостя вперед. — І власників «Волги» поважаю! — додав.
— Який там власник, — стримано усміхнувся Авакум. — Хіба ви не бачите, що машина з білим номером?
— Це вже дрібниці! — викручувався старий Драгнев. — Я спершу дивлюсь на людину, а вже потім на номер!
Він увімкнув електрорадіатор і запросив Авакума сідати ближче.
— Тут сирувато! — пояснив він. — Від болота все просякає вологою.
— Ви порядкуєте в хаті лікаря, як у себе вдома. Певне, з ним добрі приятелі?
— Мене звуть Спиро Драгнев, — відрекомендувався старий з легким, але поважним, сповненим гідності поклоном. — Сам я з Печери, був лісником, викладав лісівництво, потім працював на тартаку й, нарешті, багато років держав цю корчму. — Він тупнув ногою по підлозі. — Зараз живу сам, тому так швидко здружився з лікарем. Він теж самотній.
— А це була корчма? — Авакум з цікавістю роззирнувся. — І ви корчмарювали?
— Так. Аж поки два роки тому вирівняли дорогу. А до того тут вирувало життя, шосе пролягало біля самого порога корчми. Можете собі уявити!
— Можу! — всміхнувся Авакум.
— Дурниці! — насупив брови старий. І, помовчавши, додав: — Що там ви можете уявити! Багато чого з тутешніх подій і уві сні не присниться!