Авакум оглядав затишно умебльований кабінет, усміхаючись. «Оця металева коробочка для тютюну на письмовому столі. Що там усередині?» Він підняв накривку й занурив пальці в дрібно нарізану «вірджінію», що пахла медом. Крім ще липких тютюнових крихт у коробці не було нічого. «А та коробочка з-під шоколадних цукерок?» Коробочка не мала подвійного дна, в ній перекочувалося лише три-чотири цукерки, загорнені в золотаву фольгу. «Час біжить, хай йому абищо!» — зітхнув Авакум, перебігаючи поглядом полиці книжкової шафи. «А цей бюст! — мало не вигукнув він. — Якщо в нього під тім'ям нема тайника, — його раптом охопив веселий настрій, — подам у відставку, піду продавати дині!»
Він підійшов до бюста майже натуральних розмірів, поклав руку на тім'я, натиснув і крутнув ліворуч. Тім'я не ворухнулося. Знову натиснув і крутнув праворуч — відливка ковзнула по невидимому жолобку й відскочила вгору. Авакум узяв її в ліву руку, а правою дістав із тайника сховані там предмети — кілька фотографій Прокопія Сапарева, таку саму пружинку, як та, що Анастасій знайшов на болоті, дитячий пістолетик і аркушик паперу в конверті. Всю цю здобич Авакум миттю порозпихав по внутрішніх кишенях піджака. Потім вставив тім'я на місце, і бюст, робота самодіяльного скульптора, знову звично став на книжковій полиці.
Тепер можна спокійно розглянути книжки, їх було небагато, томів із триста, але всі в гарних, а деякі навіть у розкішних шкіряних оправах. Книжки, оправлені в шкіру, були позначені ім'ям власника; на правому нижньому ріжку титульного аркуша дрібними золотими літерами надруковано: «С. Драгнев». Звертав на себе увагу добір книжок: жодної сучасного автора. В цій бібліотеці час зупинився на початку другої світової війни.
Авакум пригостився «вірджінією» і, задоволений собою, з приємністю випустив кілька кілець сивого диму. І цього разу він розминувся з динями, фортуна не покидала його.
У їдальні Анастасій і бай Спиро пили коньяк і сьорбали каву.
— Сідай, приятелю, а то не доженеш нас — бай Спиро підсунув Авакумові стільця й люб'язно наповнив його чарку золотистою рідиною. — Це не якийсь там «Преслав» чи «Пліска», це чистий французький еліксир з Шампані, що називається «Арманьяк». Цей коньяк жене вогонь по жилах, звеселяє серце, і людина вже після першого ковтка почуває себе справжнім царем!
— Дякую! — зупинив його Авакум, притримуючи рукою пляшку. — Не переводьте еліксиру, бай Спиро, мені не можна, я за кермом і ще мушу їхати. Задля приємної зустрічі випив би за ваше здоров'я хіба що кухоль пива!
— Пива! — зневажливо скривився бай Спиро, знизуючи плечима. — Такого напою я вдома не тримаю! Є горілка і навіть ракія, коли треба почастувати якогось тубільця, але пива — ніколи. — Jamais, monsieur! Je regrette beucoup![6]
— Нічого, — всміхнувся Авакум. — Moi, je prefere une canette de biere![7] Тому я збігаю до ресторану й за п'ять хвилин повернуся з пляшкою пива!
— Та сидіть! — підхопився бай Спиро. — Я сам піду.
— Не трудіться, бай Спиро! — натиснув рукою його плече Авакум. — Мені й так треба подзвонити хлопцям, аби сьогодні не чекали мене! З вами так приємно, бай Спиро, що я, гадаю, не швидко піду звідси.
За п'ятнадцять хвилин він повернувся з двома пляшками пива.
— Це ваш червоний «фольксваген» на подвір'ї? — запитав, наливаючи пиво у високий кришталевий келих, який йому галантно підніс бай Спиро.
— Моя власність, а що?
— Дивно, як ви вміщаєтесь у такій шкаралупці! Вам би, бай Спиро, більше личив «шевроле», наприклад, а ще ліпше — чорний блискучий «форд».
— Чому «форд»? — якось спантеличено глянув на нього бай Спиро.
— Відповідно до людини й машина! — всміхнувся Авакум.
— Не розумію, куди ви гнете! — промовив бай Спиро. — Я тепер мало буваю між людьми й став трохи нездогадливий!
— Але з деякими людьми все ж зустрічаєтеся! — наполягав Авакум.
— Ну, звичайно, з лікарем, наприклад!
— І тому хочете його викурити звідти?
— Що?
— Тому хочете, аби він пішов звідти, — щоб зустрічатися з деякими людьми частіше?
— Мені здається, ніби хтось важиться на лікареве життя — от і раджу йому забратися звідти.
— А ви часто зустрічаєтесь із тими людьми, які важаться на лікареве життя, бай Спиро?
— Коли я був корчмарем, біля мене крутилися різні люди. Тепер там нема корчми, нема і мене, але деякі люди, може, й далі навідуються, то вже їхня справа.