Найневимушеніше тримався Димо Карадимов. Раз у раз він кидав репліки на адресу своїх колег, сам сміявся зі своїх дотепів, переважно досить банальних, і все намагався чимось шпигнути Авакума.
І ось, може, виведений з рівноваги його зачіпками, Авакум упустив на підлогу порцелянову люльку, яку палив того вечора, й чашечка її враз розкололася на дві половинки.
— От нещастя! — сплеснув Авакум руками, болісно скрививши обличчя.
— Подумаєш, — засміявся Карадимов, — люлька!
Авакум нагнувся, зібрав шматки, глянув на них і мало не заплакав від жалю.
— Ця люлька для мене дорога пам'ятка, — промовив він трагічним голосом. — Покійний брат курив її.
— Дав би йому по пиці, щоб не дражнився, — порадив Прокопій, киваючи на Карадимова.
— Всі ви блазні, — незворушно кинув Хафезов.
— Я беріг ту люльку, як зіницю ока, — звернувся до нього Авакум. — І що тепер робитиму?
— Ну, не скигли! — глянув на нього з лихою зневагою Карадимов. — У мене вдома є спеціальний клей, склею тих два шматки, й твоя нікчемна люлька стане ще міцнішою, ніж перше.
— То ходімо! — зрадів Авакум.
Карадимов жив сам у гарно вмебльованій кавалерці. Він запросив Авакума до кокетливо опорядженої вітальні, показав, де сісти, й промовив:
— Спершу почастую тебе віскі. А ти взагалі пив коли-небудь віскі?
— Спершу направ мені люльку! — наполягав Авакум, чиє обличчя наче закам'яніло.
Карадимов здивовано глипнув на гостя, хотів підкинути ще якусь шпильку, але передумав і махнув рукою. Пішов у кабінет і за хвилину з'явився знову з червоною коробочкою, де великими літерами було написано: «Універсальний клей». Простелив серветку й дістав з неї дві пляшечки.
— В одній пляшечці смола, — сказав Карадимов, — а в другій — розчинник.
— А де ціанід? — запитав Авакум. Голос його був крижаний, а обличчя лишалося все так само закам'янілим.
Карадимов упустив пляшечку з розчинником, і червона рідина розтеклася по серветці. Він зблід.
— Що ти плетеш? — буркнув.
Авакум устав.
— Якщо за три хвилини не принесеш ціаніду, я викличу міліцію, і все твоє житло перевернуть догори дном.
— Що вони знають, що розкопали? — просичав Карадимов.
Він нагнувся, щоб ухопити важку металеву попільницю, але його щось ураз засліпило, і ще за мить руки опинилися в наручниках.
— Ця сталь не така спеціальна, як та, з якої ти робиш свої смертельні пружинки, але вона теж надійна. Хто вбив Юліана Петрова, мерзотнику?
— Спиридон Драгнев його вбив!
Карадимов тремтів так, що аж зуби цокотіли.
— Ти зробив Драгневу пружинки?
— Я.
— Ти повідомляв про надходження таємних документів?
— Я.
— Хто виносив інформацію?
— Не знаю! Може, Сапарев. Не знаю! В цьому ділі кожен діяв окремо. Ми не були зв'язані між собою. Напевне, Драгнев мав зв'язок з кожним зокрема.
— Кому Драгнев передавав дані?
— Драгнев по рації передавав місце й час зустрічі з інфрматором. Прийом й передачі провадилися через пароль, щоразу інший.
— Радіосеанси односторонні?
— Так. Говорив лише Драгнев. Там уже знали день і годину і лише чекали виклику.
— Якого дня й о котрій годині Драгнев вів передачу? Де?
— Понеділок, десята вечора, на болоті.
— Звідки тобі відомі ці. подробиці? Адже кожен з вас працював окремо?
— Я стежив за Драгневим. Готувався його викрити. Ви мене випередили буквально на пару днів!
І Карадимов заплакав. Плечі його здригалися від страшного чоловічого плачу.
О десятій годині Авакум передав з болота: «Завтра, у вівторок, о десятій вечора біля верби передача товару. Пароль: «Чи є нові вікна?» Відповідь: «Тільки двоє».
До Анастасія заскочив лише на кілька хвилин.
— Маю до тебе прохання, — промовив, довірливо кладучи йому руку на плече. — Аби завтра від шостої ранку тебе тут не було!
— Аби мене не було до якого часу? — насторожено звів брови Анастасій, подумавши, що приятель також почне вмовляти його ВЗАГАЛІ піти геть з цього «нечистого» місця.
— Лише до десятої вечора! — уточнив Авакум. — До десятої вечора не з'являйся ні поблизу, ні далі! І нікому ні слова, добре? Як тоді в Момчилові!
— Можеш на мене покластися! — гордо сказав Анастасій. — Хіба нам уперше з тобою працювати?