Сам міністр зацікавився справою і особисто, порадившись із начальниками відповідних відділів, послав до міста Н двох найдосвідченіших фахівців — полковників Светломира Горанова й Авакума Захова. Вони прибули до Н з необхідною технікою і працівниками. Светломир улаштувався на заводі економістом (він мав спеціальну освіту), Авакум же відрекомендувався як начальник археологічної експедиції, що прибула на пошуки давнього поселення в районі заводу. Але ще до їх прибуття місцеві органи міліції вжили деяких заходів. Над прохідною було встановлено цілодобовий нагляд, у виробничі цехи пропускали лише за перепустками, а перед конструкторським відділом навперемін чергували два вахтери. Вони мали окремий ключ від дверей, відмикали й замикали приміщення і записували в книгу, хто з працівників лишається у відділі після роботи й коли йде додому. На центральному виході з заводу було встановлено сигнальну апаратуру на випадок, якби хтось із робітників чи інженерів, що працювали з відливками, проніс у кишені хоча б найменший шматочок спецсталі. Навіть коли б хто поклав під язик міліметрову крупинку сталі, машина неодмінно зауважила б це, й відразу пролунало б жахливе виття сирени. Було вжито й інших застережних заходів, хоча всі заводчани одбули відповідну перевірку — найпевніший з усіх захід.
І все ж через два тижні після прибуття Светломира й Авакума до міністерства знову надійшов тривожний сигнал — з заводу ще раз просочилася інформація, на щастя, й цього разу незначна. В Н було послано нових співробітників і додаткову техніку, а Светломира Горанова й Авакума Захова суворо попереджено.
Чутки про витік інформації з заводу дуже швидко дійшли й до інженерів конструкторського відділу. Зрозуміло, підозра при розслідуванні насамперед упаде на них, адже й необізнаному з виробничими процесами відомо, що не хто інший як конструктори визначають якість сталі і вид сталі. Вони вирішують, скільки вуглецю потрібно для виготовлення однієї сталі, а скільки — для іншої, з якої буде зроблено «дещо». Вони готують суміш із марганцю, кремнію, ванадію, сірки тощо і визначають, який відсоток марганцю, кремнію, вольфраму і таке інше треба взяти для такого-то виду сталі, а який відсоток д, я такого-то. Від них залежить також спосіб поєднання складників суміші з залізом, крім того, саме вони, а не хто інший, визначають якість майбутньої сталі. Словом, це люди, які мають доступ до секретів, і коли щось стає відомо, то підозра падає насамперед на них. Так і тепер: навколо них буцімто нічого не змінилося, але вони самі вже були не ті: більше мовчали, поглядали один на одного з подивом, а часом і з підозрою. Коли дирекція розпорядилася провести остаточну перевірку сталей конструкторському відділові, а не експериментаторам, вони впевнилися, що коло підозри замикається на них. Конструктори згуртувалися (людина стає певнішою, коли відчуває поруч чиєсь плече), стали ходити разом («ми знаємо, що ніхто з нас до цього не причетний») і вчащати, знову ж таки разом, до «П'яних вишень» («хто веселиться, той не мислить злого, а ми всі веселимося»). Так вони поводилися, а що крилося за тим усім, що приховував і що робив кожен з них, залишаючись на самоті, — це з певністю знав лише той, чиїм службовим обов'язком було не спускати з них ока.
Отже, троє статечних чоловіків із ЗСС мовчки простували безлюдним і похмурим полем до славної корчми «П'яні вишні». Попереду, енергійно вимахуючи парасолем, виступав начальник, і поли його широкого плаща маяли обабіч, ніби чорні крила грака, що летить низько над землею. За ним ішли його підлеглі — технолог Хафезов і програміст Димо Карадимов.
Того надвечір'я поле було геть порожнє. Вздовж дороги стирчали безлисті горіхи й чіплялися верхівками за кошлатий живіт неба, низько навислого над ними та чагарниками. Збиралося на дощ, вітер квилив у тернах, мов за покійником; троє мовчазних чоловіків, що поспішали безлюдним диким полем, додавали картині ще більшого суму й водночас тривоги.
О шостій годині одна хвилина вахтер бай Стамо замкнув за інженерами двері, сховав ключ і гукнув їм услід: «На добраніч!» За хвилину всі троє вийшли через чорний хід.