Після цього випадку Димо Карадимов обминав «закуток». Він і далі ходив до корчми, але вже до великої зали. Там підсідав до мисливців, хоч сам не так-то вже й кохався в полюванні. А в «закуток», доки справи на заводі не ускладнилися, не зважувався заходити навіть із товаришем — настільки той «закуток» дався взнаки.
Так стояли справи до того вечора.
До вечора двадцять четвертого жовтня.
Троє конструкторів дісталися до корчми саме вчасно, бо холодний вітер посилився, а ріденький спокійний дощик раптом перейшов у зливу. В «закутку» вже були відвідувачі. За одним столом сидів перший заступник генерального директора із Светломиром Горановим, а за сусіднім Авакум, розгорнувши журнал, розв'язував кросворд, спроквола смокчучи люльку й час від часу пускаючи кучеряві кільця синюватого диму. Конструктори зайняли третій стіл, найближчий до входу, й Прокопій відразу запросив Авакума до них.
— Жаргонне слово з семи літер, що закінчується на «а» і означає місце, де відбувають покарання? — запитав Авакум.
— Кутузка, — усміхнувся зверхньо Димо.
Авакум заповнив клітинки в кросворді й задоволено кивнув головою. Потім дістав із гаманця два старовинних срібняки, потемнілі, ще не очищені від окису, й похвалився:
— Оце сьогодні знайшов на Сухій річці.
— Старе срібло! — зауважив Прокопій, але не потягся до монет. — Певне, бозна-колишнє!
— І я гадаю, що бозна-колишнє! — іронічно скривився Димо.
— Македонське! — промовив Авакум. — Четверте століття до нашої ери.
— Досить давнє, — сказав Прокопій.
Авакум сховав монети в гаманець.
— Два місяці праці за дві срібні монетки! — поблажливо засміявся Димо. — Надто низька продуктивність праці. Або, як кажуть у народі, гора родила мишу!
— Ц» не мишенята, а ведмежата! — ляснув по гаманцю Авакум. — І не звичайної породи, а рідкісної, виняткової!
— Щодо продуктивності, то ти, шановний, — глянув начальник відділу на Карадимова, — м'яко кажучи, мислиш, як невіглас. Кожен пересічний інтелігент знає, що в археології кількість і ціна знайдених речей не мають жодної ваги. В цій науці важить зовсім інше. Унікальність та історична вартість. Чи не так, друже? — звернувся він до Авакума.
— Свята правда! Я ладен два роки копати, аби знайти хоч одну золоту монетку часів Олександра Великого! — кивнув Авакум.
— Е, золото — це зовсім інше! — промовив Димо. — Та й Олександр Великий на ринку, певно, високо цінується. За таку монету і я покопав би землю день-другий.
— З задоволенням дам вам лопату й кайло! — засміявся Авакум.
Прокопій кашлянув, видно, збираючись сказати щось різкіше на адресу Димо, але тут до нього підбіг офіціант і повідомив, що його просять до телефону.
Прокопій сягнув до кишені камізельки по годинник, але Авакум випередив його:
— Двадцять вісім на сьому! — підказав він.
— Дякую, — кивнув Прокопій, устаючи з-за столу.
Він пішов до виходу нерішуче і якось неохоче, мовби до поліклініки, де йому мають рвати зуба.
— Дивно! — кивнув Димо вслід.
— І мені так здається! — вперше озвався Спиридон Хафезов.
— Е, то ви ще не розучилися говорити! — пожартував Авакум.
— Не люблю пустопорожніх теревенів, — стиха огризнувся Спиридон.
— Пустопорожніх не любите, а змістовних не чуєте. Це добре. — Авакум нахилився до Хафезова: — Але що, власне, вам здається дивним?
— Несподіване зникнення нашого шефа! — озвався замість нього Димо, що сидів навпроти. — А вас це не турбує?
— Ні, — хитнув головою Авакум. — Я не такий вразливий. До того ж я гадаю, що це з кожним може статися!
— Що?
— Що його покличуть до телефону!