— То що, ніхто не хоче послухати про цього нового чоловіка?
— Не дуже, — сказала Александра. — Чоловіки — не відповідь, хіба не так ми порішили?
Як часто помічала Зукі, вона ставала інакша, трохи складніша, коли з’являлася Джейн. Наодинці з Зукі вона не намагалася приховати своє зацікавлення цим новим чоловіком. Ці двоє жінок мали у своїх тілах певну спільну радість, яку можна назвати прекрасною, а Александра була достатньо старшою (на шість років), щоб займати певну материнську позицію, коли бували вони вдвох: Зукі жвава й балакуча, Лекса ледача й пророча. Александра мала схильність домінувати, коли збирался всі троє, будучи дещо сердитою і млявою, змушуючи решту двох приходити в себе.
— Вони — не відповідь, — сказала Джейн Смарт. — Але, можливо, вони — питання.
Її джин був випитий уже на дві треті. Шматочок шкірки персика нагадував немовля, що очікує, коли його виштовхають у сухість світу. За ромбовидними шибками дрозди галасливо спаковували день у дорожню сумку присмерку.
Зукі встала, щоб зробити оголошення:
— Він багатий, — сказала вона, — йому сорок два. Ніколи не був одружений, родом із Нью-Йорка, з однієї з тих старовинних голландських родин. У дитинстві, вочевидь, мав талант до піаніно, до того ж іще й винахідник. Усю велику кімнату у східному крилі, ту, де стоїть більярдний стіл, і пральню під нею перетворять на його лабораторію з усіма цими раковинами з неіржавійки, трубками для дистиляції й таке інше, а в західному крилі, де в Леноксів була та теплична, як’ї’там, оранжерея, він хоче встановити велику ванну, вмонтовану в підлогу, а на стінах прокласти проводку для стереосистеми.
Її круглі очі, зеленкуваті в надвечірньому світлі, сяяли захопленням від цього.
— Джо Маріно підписав контракт на встановлення сантехніки й розповідав про це вчора, коли не вдалося зібрати кворум, бо Гербі Прінц поїхав на Бермуди, нікому нічого не сказавши. Джо не тямив себе з радощів: ніякої оцінки проводити не треба, все лише найкраще, а ціна, хай йому чорт. Тикова ванна восьми футів у діаметрі, а оскільки йому не подобається ходити по плитці, вся підлога буде встелена шліфованим сланцем, який треба замовляти аж із Теннессі.
— Звучить помпезно, — сказала їм Джейн.
— А в цього великого транжири є ім’я? — спитала Александра, думаючи, яким же все-таки романтиком і газетним колумністом є Зукі, й гадаючи, чи не розболиться в неї голова від другої горілки з тоніком, коли вона прийде додому, сама, у свій розкидистий колишній фермерський будинок, в якому пануватиме лише стале сонне дихання її дітей, ненастанне шкряботіння Вуглика й лиховісний погляд місяця, що складатиме компанію її безсоннісінькому духові. Десь на заході, в лавандовій далині, завиє койот, а ще далі — трансконтинентальний потяг тягтиме свої тягнучі милі вагонів, і ці звуки виведуть її дух з вікна й розчинять його бадьорість у ніжній, знебарвленій зорями ночі. Тут, на дратівливому, заболоченому сході все перебувало дуже близько одне від одного; нічні звуки оточували її будинок, начеб наїжачені хащі. Навіть ці жінки в затишному закутку дому Зукі нависали над нею так, що кожна чорна волосинка ріденьких вусиків Джейн і рівний, бурштиновий пушок на довгих руках Зукі, чутливий і статичний, лоскотали очі Александри. Вона ревнувала цього чоловіка, сама лише тінь котрого так збуджувала її двох подруг, які, в інші четверги, захоплювались тільки нею, її по-царському лінивою вайлуватістю, мовби в кішки, що вміє перестати муркати й почати вбивати. В ті четверги троє подруг викликали примари маленьких іствікських життів і змушували їх дзижчати й літати по колу в присмерковому повітрі. За правильного настрою й під час третьої склянки вони могли звести над собою конус влади, ніби намет, аж ген до зеніту, а низом живота відчути, хто нездужає, хто поринає в борги, кого люблять, хто скаженіє, хто палає, хто заснув, забувши про свої життєві незгоди; але сьогодні цього не станеться. Їх потривожили.
— Хіба це не смішно — вся ця історія з іменем? — сказала Зукі, дивлячись, як за вітражним вікном згасає денне світло.
Вона не могла бачити крізь високі, хиткі ромбовидні шибки, та перед її внутрішнім поглядом чітко стояло єдине дерево на її задньому подвір’ї: молода струнка груша, обтяжена плодами — важкими жовтими підвісками, ніби прикрасами на дитячому костюмчику. Нині кожен день духмянів сіном і стиглістю, на узбіччях доріг жевріли маленькі, бліді, пізні айстри, розкидані, як сміття.