— Вчора всі називали його ім’я, а ще раніше я чула його від Мардж Перлі, на язику крутиться…
— І в мене, — сказала Джейн. — Чорт. У ньому є оте таке маленьке слівце.
— Де, да, дю, — безнадійно спробувала Александра.
Три відьми затихли, усвідомивши, що вони й самі, зі зв’язаними язиками, перебувають під закляттям, сильнішим.
Недільного вечора Дерріл Ван Горн прийшов на камерний концерт в унітаристську церкву: це був кремезний смаглявий чоловік із жирним кучерявим волоссям, що наполовину закривало його вуха й ку´пилося на потилиці так, що в профіль його голова нагадувала пивний кухоль із товстелезною ручкою. На ньому були фланелеві штани, чомусь розтягнуті під колінами, і піджак «Гарріс Твід» із латками на ліктях і хитромудро щільним зелено-чорним візерунком. Під ним була рожева оксфордська сорочка, з тих, що були модні в п’ятдесятих, а на ногах його вбрання довершували недоречно маленькі гострі лофери. Він вийшов у світ, аби справити враження.
— То ви місцева скульпторка, — сказав він Александрі після концерту на прийомі, організованому в залі церкви для музикантів та їхніх друзів і згуртованому довкола безалкогольного пуншу кольору антифризу.
Церква була доволі мила, у стилі грецького відродження з порожнистим ґанком із дорійськими колонами і присадкуватою восьмигранною баштою, на Кокумскассок-вей, праворуч від Елм, позаду Оук, її в 1823 році звели конгрегаціоналісти, але одним поколінням пізніше, 1840 року, вона перейшла до унітаристів. У цей ледачий вік занепаду віри її інтер’єр усе одно був то тут, то там прикрашений хрестами, а на одній стіні зали висів великий повстяний плакат, виготовлений у недільній школі, з єгипетським тау-хрестом — ієрогліфом, що значить «життя», — оточеним чотирма трикутними алхімічними знаками основних елементів. До категорії «музикантів та їхніх друзів» входили всі, крім Ван Горна, котрий, однак, втиснувся в залу. Люди вже знали, хто він такий, і це додало пожвавлення. Коли він говорив, звук його голосу не дуже синхронував із рухами губ і щелепи, і це враження наявності штучного елементу десь у його мовному апараті підсилювалося дивним, невловимим враженням зшитості, яке справляли риси його обличчя й надлишок слини, що виділялася, поки він говорив, тож подеколи він спинявся під час розмови, аби грубо обтерти рукавом піджака кутики рота. Однак, коли він низько схилився, щоб налагодити тісний зв’язок з Александрою, у ньому вчувалася впевненість культурної й забезпеченої людини.
— Ліплю сякі-такі дрібнички, — сказала Александра, зненацька почуваючись крихітною і скромною, стикнувшись з його навислою темною фігурою. Стояла саме та пора місяця, коли вона була особливо сприйнятливою до аур. У цього здатного схвилювати незнайомця вона була блискучого чорно-бурого кольору мокрої бобрової шкури й непорушно стовбирчила позаду його голови.
— Подруги кличуть їх моїми крихітками, — сказала вона, переборюючи краску.
Боротьба з нею змусила її почувати невеличку слабкість у цьому натовпі. Натовпи й нові чоловіки не були чимось звичним для неї.
— Сякі-такі дрібнички, — повторив Ван Горн. — Але ж які сильні, — сказав він, витираючи губи. — Знаєте, в них відчувається стільки психічного соку, коли береш якусь в руку. Вони мене просто нокаутували. Купив усе, що було в — як зветься та крамниця? — «Крикливій вівці»…
— «Дзявкучий лис», — сказала вона, — або «Голодна вівця», двоє дверей обабіч невеличкої цирульні, якщо колись надумаєте підстригтися.
— Ніколи, якщо сам можу дати цьому раду. Це висушує мої сили. Мати називала мене Самсоном. Але так, про ті речі. Я купив усе, що було, й показав одному приятелю — дуже невимушеному, чудовому хлопцю, що керує галереєю в Нью-Йорку, прямо на П’ятдесят сьомій вулиці. Не буду нічого обіцяти вам, Александро — можна так називати вас? — але якби ви зважились творити в більшому масштабі, закладаюся, можна було б улаштувати вам виставку. Може, Марісоль[21] із вас і не вийде, але вже, хай йому, точно станете новою Нікі де Сен Фаль[22]. Ну знаєте, та, що робить «Нани». От у них є масштаб. Тобто, вона точно дає собі волю, а не просто дріб’язкує.
З деяким полегшенням Александра вирішила, що цей чоловік їй не подобається. Він напористий, грубий, та ще й базіка. Його покупка всіх її робіт у «Голодній вівці» — це ніби зґвалтування, і тепер їй доведеться пропустити нову партію через пічку раніше, ніж вона планувала. Тиск, який накладала його особистість, посилив її спазми, з якими вона прокинулась того ранку і які почалися на кілька днів раніше від графіка; це одна з ознак раку — збої в циклі. До того ж із заходу вона привезла з собою прикрий слід місцевого упередження проти індіанців та чикано[23], а Дерріл Ван Горн, на її погляд, виглядав немитим. На його шкірі майже проглядалися чорні цяточки, ніби на півтоновому зображенні. Він обтирав свій рот волохатим тилом долоні, а його губи смикалися від нетерплячки, доки він обнипував її серце, шукаючи чесної та ввічливої відповіді. Ладнати з чоловіками — це робота, обов’язок, виконувати який вона вже надто розлінилася.