Темні очі Джейн засвітилися, ба навіть загорілися.
— Тобто ви не вважаєте її манірною, — сказала вона. — Наш керівник постійно повторює, ніби моя інтонація манірна.
— Ото придурок, — промовив Ван Горн, витираючи слину з кутиків рота. — У вас є чіткість, але це не обов’язково манірність; із чіткості починається пристрасть. Без чіткості beaucoup de rien[24], еге ж? Навіть ваш великий палець, коли ви граєте ставкою: ви вмієте утримати тиск, тоді як багатьом чоловікам це не вдається, бо це дуже боляче.
Він підтягнув її ліву руку ближче до обличчя і погладив її великого пальця.
— Бачите, ось тут? — сказав він Александрі, демонструючи руку Джейн, ніби відділивши її, ніби захоплюючись якоюсь неживою річчю. — Який прекрасний мозоль.
Джейн відняла свою руку назад: навколо них почало збиратися багато пильних поглядів. Унітаристський священик, Ед Парслі, споглядав усю цю сцену. Ван Горну, ймовірно, така увага була до вподоби, бо він драматично відпустив ліву руку Джейн і схопив незахищену праву, що висіла біля її боку, і затрусив перед її приголомшеним обличчям.
— Але ця рука, — мало не кричав він, — саме ця рука — оце вже справжня ложка дьогтю. Ваша гра смичком. Боже! Ваші спікато звучать як маркато, ваші легато — як деташе. Люба моя, зв’яжіть ті фрази докупи, ви ж граєте не просто ноти одна за одною — пам-парам-пам-пам, — ви граєте фрази, ви граєте людські крики!
Ніби в мовчазному викрику, напружені, тонкі губи Джейн широко розкрилися, і Александра помітила, як сльози формують ще одні лінзи на її очах, чий карий колір завжди був дещо світліший, ніж пам’яталось; це був колір черепашачого панцира.
До них приєднався преподобний Парслі, це був моложавий чоловік з ледь помітною аурою фатуму довкола себе; його лице нагадувало гарне обличчя, спотворене дещо викривленим дзеркалом: надто видовжене від бакенбардів до ніздрів, ніби його постійно витягують вперед, а надто повні й виразні губи викривлювалися в неослабну посмішку людини, яка знає, що перебуває не в тому місці, не на тій платформі автостанції, в країні, де не розмовляють жодною відомою їй мовою. Попри те, що йому тільки-но перевалило за тридцять, він був надто старий для воїна Руху, що трощить вітрини й пожирає ЛСД, і це додавало свою лепту до його невідповідності й зайвості, хоча він і організовував мирні марші з демонстраціями й читання, а ще вмовляв свою парафію, що складалася з педантичних, слухняних душ, дозволити обернути свою милу, маленьку, стареньку церковку на пристанище для ватаги призовників, що ховаються від призову, обладнане койками, електроплитами й біотуалетами. Натомість у цьому місці, де, за збігом обставин, акустика виявилась чудовою, проводились висококультурні заходи; певно, будівельники минулих днів мали якісь секрети. Втім Александра, вирісши посеред голих земель, перекопаних задля зйомок тисячі фільмів про ковбоїв, була схильна вважати, що минуле часто романтизують і що, стаючи теперішнім, воно несе в собі ту ж саму цікаву пустоту, яку ми відчуваємо зараз.
Ед звів запитальний погляд — він був невисокого зросту, і це була ще одна з його прикростей — на Дерріла Ван Горна. Затим звернувся до Джейн Смарт із гострою, ухильною ноткою в голосі:
— Прекрасно, Джейн. Ви вчотирьох зробили до біса прекрасну роботу. Як я щойно казав Клайду Ґебріелу, якби ж то існував якийсь іще спосіб розрекламувати цю подію, привести сюди ще більше народу з Ньюпорта, і хоча я знаю, що його газета зробила все, що могла, він сприйняв це як критику на свою адресу; віднедавна він якийсь дуже дратівливий.
Зукі спала з Едом, Александра це знала, а в минулому з ним, можливо, спала і Джейн. У голосах чоловіків з’являється певна якість, коли переспиш із ними, хай це й було багато років тому: якась така шерехатість, ніби в нефарбованої деревини, яку деякий час потримали надворі. Аура Еда — Александра ніяк не могла припинити бачити аури, це почалося разом із менструальними спазмами — здіймалася тягучими шартрезними[25] хвилями неспокою й нарцисизму з його жорстко зачесаного волосся, яке чомусь не мало кольору, хоч і не було сиве. Джейн ще й досі боролася зі сльозами, тож серед цього ніякового моменту на Александру випав обов’язок представити всіх.
— Преподобний Парслі…
— Облиште, Александро. Ми з вами близькі друзі. Називайте мене Ед, будь ласка.
Мабуть, Зукі трошки розповідає йому про неї, коли спить із ним, тож він і відчуває таку близькість. Куди б ти не подався, люди завжди знають тебе краще, ніж ти їх; усі люди шпигують. Александра не могла вичавити з себе оте «Ед», бо його аура фатуму була їй дуже відразлива.