— Чорт його зна. Я думав — це про маньчжурів. У них щелепи, як ті бетонні блоки, щоб Чингісхану було легше складувати їх.
— Вам не здається, що ми трохи відійшли від теми нашої розмови?
— Щодо моїх винаходів: послухайте, я не можу говорити. За мною стежать.
— Як захопливо! Для всіх нас, — сказала Зукі, й усмішка підштовхнула її верхню губу, апетитно вигнувши її, та так високо, що аж зморщився ніс, і під ним вигулькнула смужка здорових ясен. — А якщо розповісте це лише для моїх очей і вух? І для Лекси. Ну хіба вона не розкішна?
Ван Горн жорстко повернув свою велику голову, ніби перевіряючи; Александра побачила себе в його налитих кров’ю очах, що раз у раз кліпали, ніби в перевернутий телескоп: страхітливо маленька фігурка з роздвоєннями тут і там і пасмами сивого волосся. Він вирішив відповісти на перше питання Зукі:
— Останнім часом доволі багато працюю із захисними покриттями — лак для підлоги, який не здереш навіть ножем для стейків, хай-но тільки він застигне, і який можна нанести на розпечену сталь, доки та холоне, щоб він злився з молекулами вуглецю; кузов автомобіля втомлюється ще до початку окислення. Синтетичні полімери — ось нове ім’я нашому чудесному новому світу, люба моя, і все тільки починається. Бакеліт винайшли приблизно в 1907 році, синтетичну гуму — в 1910, нейлон — приблизно в 1930. Краще перевірте ці дати, якщо будете використовувати їх. Річ у тім, що наше сторіччя — лише дитинство; синтетичні полімери будуть з нами аж до мільйонного року, чи поки ми не підірвемо себе, може статися й таке, а найпрекрасніше — це те, що сировину для них можна вирощувати, а коли закінчиться суходіл, її можна вирощувати в океані. Посунься, матінко природо, твою карту бито. А ще я працюю з Великим зв’язком.
— І що це за зв’язок? — не посоромилася спитати Зукі. Александра ж просто кивнула, ніби розуміє, що це; їй ще є чого повчитися стосовно подолання нав’язаної жіночої рецесивності.
— Це такий зв’язок між сонячною й електричною енергією, — сказав Ван Горн Зукі. — Він точно має існувати, а як тільки вдасться підібрати комбінацію до нього, то зможемо живити будь-який прилад в будинку прямо від даху й матимемо вдосталь залишку, щоб за ніч зарядити свій електромобіль. Матимемо в достатку чистої й безкоштовної енергії. Вже скоро, люба моя, вже зовсім скоро!
— Ті панелі такі потворні, — мовила Зукі. — В нашому місті живе один хіпі, який переробив свій гараж, щоб гріти воду; от тільки не розумію навіщо, бо він ніколи не миється.
— Я кажу не про колектори, — сказав Ван Горн. — Вони як «Модель Т»[28].
Він роззирнувся довкола; його голова поверталася, ніби бочка на обідку.
— Я кажу про фарбу.
— Фарбу? — сказала Александра, відчувши, що треба й собі вступити в розмову. Цей чоловік принаймні давав їй привід подумати про щось інше, крім томатного соусу.
— Фарбу, — серйозно запевнив її він. — Звичайну фарбу, яку наносять щіткою і яка перетворює епідерміс вашого милого будиночка на гігантську низьковольтну камеру.
— Для цього є лише одне слово, — сказала Зукі.
— Ага, і яке ж воно?
— Струмовражаюче.
Ван Горн удав, ніби образився:
— От холера, знав би, що ви казатимете такі кокетливі, вітряні речі, то не марнував би свій час на теревені. Ви граєте в теніс?
Зукі виструнчилася. В Александри виникло бажання погладити той довгий, плаский відрізок від грудей до талії тієї жінки, подібно до того, як виникає бажання простягнути руку й погладити живіт кота, що лежить на спині, витягнувшись, а пальці на його задніх лапах тремтять у момент цього м’язового екстазу. І як же гарно складена Зукі.
— Трошки, — сказала вона, крізь її усмішку визирнув кінчик язика й на мить затримався на верхній губі.
— Заходьте якось за кілька тижнів, мені тоді якраз встановлять корт.
Їх перебила Александра:
— На заплавах не можна будувати, — мовила вона.
Цей великий незнайомець обтер губи й гидотно зміряв її поглядом.
— Коли заплави забудувати, — сказав він своїм недолуго синхронізованим, злегка гунявим голосом, — то вони більше не попливуть.
— Там гніздяться білі чаплі, серед мертвих в’язів, за маєтком.
— Ж, Е, С, Т, м’який знак, — сказав Ван Горн. — Жесть.
Через раптову зірчастість його очей вона почала думати, чи не носить він, бува, контактних лінз. Здавалося, ніби його розмові заважає постійна, недбала потуга тримати себе в руках.
— О, — мовила вона, і те, що помітила Александра, дало їй, попри запаморочення, відчуття, ніби вона дивиться в глибоку яму.