— Александро, — завів він, навмисне опустивши голос до найукрадливішого, найнижчого регістру. — Я так сподівався побачити вас сьогодні тут.
Він хоче її. Йому набридло трахатися з Зукі. Серед нервозності своєї увертюри він випростався й почухав свою чудернацько зачесану голову, а його обрана жертва тим часом скористалася нагодою розстебнути браслет його позолоченого, на вигляд важного годинника «Омега». Він відчув, як той зісковзує, і вхопив цей дорогий аксесуар, який, ще не встигнувши впасти, зачепився на манжеті. Це дало Александрі секунду прослизнути повз місиво його заціпенілого обличчя — жалюгідне місиво, як довелось їй винувато пригадати; начеб, переспавши з ним, вона врятує його — на свіже повітря, благодатне, чорне повітря.
Ніч була безмісячна. Цвіркуни сюркотіли свою нескінченну, монотонну, красномовну мелодію. По Кокумскассок-вей прошмигнули автомобільні фари, вже майже безлисті кущі біля дверей церкви на якусь мить вихопило світло, і вони здалися їй схожими на якісь складні щелепи, збільшені членисті вусики та ніжки комах. У повітрі вчувався слабкий дух яблук, що роблять сидр із самих себе, у власних шкірках, у тих місцях, де ці яблука лежали незібрані, гниючи в занедбаних садках, що оточували територію церкви — порожню землю, яка виглядала свого землероба. Горбаті обриси машин чекали у сховку гравійної парковки. Її власне невеличке «субару» фігурувало в її уяві як тунель гарбузового кольору, на дальньому кінці якого мерехтіла тиша її простацької кухні, вітальне круть-верть Вугликового хвоста, дихання дітей, поки ті сплять чи просто вдають, ніби сплять, у своїх кімнатах, вимкнувши телевізор, щойно у вікнах зблиснули її фари. Вона перевірить їх, їхні тіла, кожне у своїй кімнаті й ліжку, а тоді візьме двадцять своїх уже обпалених крихіток, вправно розставлених так, щоб випадково дві з них не торкнулися одна одної й, бува, не побралися, зі шведської пічки, котра все ще цокатиме, охолоджуватиметься, ніби розповідаючи їй про все, що відбувалося вдома за її відсутності, — бо ж час пливе скрізь, не лише в дельті річечки, в якій ми всі дрифтуємо. Затим, виконавши свій обов’язок перед крихітками, сечовим міхуром і зубами, вона увійде у просторе королівство свого ліжка, королівство без короля, цілком у її володінні. Александра читала нескінченний роман жінки з потрійним іменем і ретушованим фото на блискучій обкладинці; кілька сторінок її нескінченних, плутаних пригод поміж скель і замків щоночі слугували для пом’якшення переходу кордону несвідомості. У своїх снах вона блукала далеко й довго, понад дахами будинків, заходячи в кімнати, химерно вирізьблені з мішанини її минулого, але міцні на вигляд, поки її оніричне «я» заходило в кожну з них; привид, сповнений смутною скорботою, коли вона підіймала яблукоподібну подушечку для голок із материного кошика для шиття й очікувала, виглядаючи на вкриті снігом гори, коли зателефонує її давно померла подруга. У снах знаки скакали довкола неї так крикливо, як оголошення з пап’є-маше в парку розваг, що закликають невинних туди й сюди. Втім бачити сни нам хочеться не більше, ніж казкові пригоди, що йдуть назирці за смертю.
За спиною в неї шурхнув гравій. Смаглявий чоловік торкнувся до м’якої шкіри в неї над ліктем; його дотик був крижаний, чи то, може, її лихоманило. Вона підскочила, перелякана. Він хихикав.
— Там щойно сталася до дідька забавна штука. Стара пані, в якої розсипалися перлини кілька хвилин тому, так зраділа, що перечепилася об власні туфлі, і тепер усі бояться, що вона зламала ногу.
— Яка прикрість, — сказала Александра, щиро, хоч і відсторонено, її дух кудись відлинув, а серце й досі гупало від переляку, якого він їй завдав.
Дерріл Ван Горн нахилився й заштовхав слова їй у вухо:
— Не забудьте, люба. Думайте масштабніше. Я попитаю в тій галереї. Тримаймо зв’язок. Солодких снів.
— І ти справді ходила? — спитала Александра по телефону в Джейн, з неясним, приємним тремтінням.
— А чом би й ні? — впевнено сказала Джейн. — У нього й справді є ноти Брамсової Сонати в мі мінорі, і грає він просто казково. Як Лібераче, тільки без усіх тих смішок. А так зразу й не скажеш: його руки виглядають якось так, ніби ними нічого не зробиш.
— Ти була сама? Мені не йде з голови та реклама парфумів.
У тій рекламі показували, як молодий піаніст спокушає свою акомпаніаторку в сукні з глибоким вирізом.
— Не будь така вульгарна, Александро. Як на мене, то він якийсь асексуальний. Та й довкола тиняються всі ті робітники, разом із твоїм другом, Джо Маріно, в тому невеличкому картатому капелюсі з пір’їною. До того ж постійно реве екскаватор, насипаючи гальку для тенісного корту. Але там перед тим мусили підірвати валуни.