— Йому це так не минеться, це ж заплави.
— Не знаю, люба, але він має дозвіл, прикріплений на дереві.
— Бідолашні чаплі.
— Ой, Лексо, для їхніх гнізд є ще цілий Род-Айленд. Для чого ж тоді природа, якщо вона не вміє адаптуватися?
— Вона може адаптуватися до певної межі. А далі починає ображатись.
На її кухонне вікно нависало зморщене жовтневе золото: велике, подерте виноградне листя з її альтанки починало братися по краях коричневим. Ліворуч, ближче до її болота, невеличкий гайок, затремтівши на вітрі, випустив жменьку яскравих гострих листочків, що, мигтячи, посипалися на траву.
— Як довго ти там пробула?
— О, — протягнула Джейн, брешучи. — Десь із годину. Може, півтори. У нього справді є чуття музики, а його манера, коли сидиш з ним сам на сам, не така клоунська, як була на концерті. Він сказав, що від перебування в церкві, навіть унітарській, його аж тіпає. Гадаю, попри всю його різкість, він доволі сором’язлива людина.
— Люба. Ти ніколи не здаєшся, так?
Александра відчула, як губи Джейн Смарт обурено відсторонилися на дюйм від слухавки. Бакеліт, перший із синтетичних полімерів, сказав той чоловік. Джейн проказала з сичанням:
— Справа не в тому, здаєшся ти чи ні, а в тому, що займаєшся своєю справою. Ти займаєшся своєю справою, колупаючись у своєму садку, вдягнена в чоловічі штани, а тоді ліплячи свої статуетки, але щоб робити музику — потрібні люди. Інші люди.
— Це не статуетки, і я не колупаюсь.
Джейн повела далі:
— Ви із Зукі завжди потішаєтеся з того, що я з Реєм Неффом, а поки в місті не з’явився цей чоловік, єдиним, з ким я могла займатися музикою, був Рей.
Александра повела далі:
— Це скульптури, а через те, що вони меншого масштабу, ніж у Колдера чи Мура, ти звучиш не менш вульгарно за Якйоготам, натякаючи, ніби я маю робити щось більшого розміру, аби якась дорога нью-йоркська галерея могла взяти за них п’ятдесят відсотків, навіть якби їх і справді купили, в чому я дуже сумніваюся. Зараз усе навколо таке модне й жорстоке.
— Він казав таке? То він і тобі зробив пропозицію.
— Я б не назвала це пропозицією, скорше це типова нью-йоркська безцеремонність і тицяння носа не у свої справи. Вони там, мабуть, всі лізуть у чужі справи, в які завгодно справи.
— Він захоплюється нами, — не відступала Джейн Смарт. — Питав, чому ми живемо тут, марнуючи свою чарівність на це пустельне повітря.
— Скажи йому, що затока Наррагансетт завжди приваблювала диваків, та й що він сам робить тут?
— Хотіла б я знати, пові… — пропустила «р» у своїй рівній массачусетській манері Джейн Смарт. — Складається враження, що там, де він жив до цього, справи йшли надто напружено. Та й йому подобається весь цей простір у тому великому домі. В нього три піаніно, їй-богу, щоправда, одне з них — фортепіано, і тримає він його в бібліотеці; а ще в нього є такі красиві старі книги, зі шкіряними оправами й заголовками латиною.
— Він пригощав тебе якоюсь випивкою?
— Лише чаєм. Його лакей — з ним він розмовляє іспанською — приніс велику тацю з різними настоянками у смішних старовинних пляшках, від яких віяло, ну знаєш, духом погреба з павутиною.
— Ти ж ніби сказала, що пила тільки чай.
— Ну, насправді, Лексо, може, я трошки й пригубила ожинового лікеру чи того напою, що дуже полюбляє Фідель, називається мескаль; якби знала, що доведеться давати тобі такий детальний звіт, то записала б назву. Ти доскіпливіша за ЦРУ.
— Вибач, Джейн. Певно, просто розревнувалася. Ще й місячні. Вже п’ять днів, від самого концерту, і болить лівий яєчник. Думаєш, це може бути менопауза?
— У тридцять вісім? Та ну, облиш, люба.
— Ну тоді, мабуть, рак.
— У тебе не може бути раку.
— Чому це не може?
— Бо це ти. В тобі надто багато чарів, щоб захворіти на рак.
— Бувають дні, коли мені здається, що в мене нема ніяких чарів. До того ж інші люди також володіють чарами.
Вона думала про Джину, дружину Джо. Мабуть, Джина ненавидить її. «Відьма» по-італійськи буде Strega. По всій Сицилії, розповідав їй Джо, всі вони дивляться одна на одну скоса.
— Бувають дні, коли здається, ніби мої нутрощі вузлами покрутило.
— Сходи до дока Пета, якщо це тебе справді турбує, — сказала Джейн не без співчуття.
Лікар Генрі Патерсон був пухкеньким рожевим чоловічком їхнього віку, зі зболеними, широкими, вологими очима і м’яким, але впевненим дотиком при обстеженні. Кілька років тому від нього пішла дружина. Він так і не збагнув чому й більше не одружувався.