— У нього я дивно почуваюся, — сказала Александра. — Через те, як він покриває тебе простирадлом і щось там робить під ним.
— Бідолаха, а що йому ще робити?
— Не бути таким лицеміром. У мене є тіло. Він це знає. Я це знаю. Для чого прикидатися з тим простирадлом?
— Бо за такі речі на них подають до суду, — сказала Джейн, — якщо в кабінеті в цей час немає медсестри.
Її голос прозвучав роздвоєно, ніби зображення на екрані телевізора, коли повз проїжджає вантажівка. Вона дзвонила поговорити не про це. Мала на думці щось інше.
— Що ще ти дізналася у Ван Горна? — спитала Александра.
— Ну… тільки пообіцяй, що нікому не розкажеш.
— Навіть Зукі?
— Особливо Зукі. Це стосується її. Дерріл і справді доволі цікавий, колекціонує геть усе. Залишився на прийомі довше за нас, а я пішла в «Бронзову бочку» з рештою квартету випити пива…
— І Ґрета була?
— О Боже, так. Розповідала нам про Гітлера, як її батьки не зносили його, бо його німецька була така груба. Мабуть, виступаючи на радіо, він не завжди закінчував речення дієсловом.
— Як же це жахливо для них.
— …і, здається, ти втекла в ніч після тієї жахливої витівки з перлинами бідолашної Френні Лавкрафт…
— Якими перлинами?
— Давай тільки без цього, Лексо. Ти вирішила побешкетувати. Я знаю твій стиль. Ще й туфлі; відтоді вона не встає з ліжка, але, думаю, нічого не зламала; всі розхвилювалися через її стегно. А ти знаєш, що жіночі кістки всихаються вдвічі на старості? Тому вони й хрускотять. Їй пощастило: просто забилася.
— Не знаю, як глянула на неї, одразу подумала, чи буду і я такою ж милою, нудною й настирною в її віці, якщо доживу, в чому сумніваюся. Це було ніби дивитися в дзеркало на своє понуре майбутнє, але мені прикро, я просто оскаженіла.
— Все гаразд, сонце; мені від того ні холодно ні жарко. Я просто до того, що Дерріл затримався, щоб допомогти з прибиранням, і помітив, що, доки Бренда Парслі була на кухні в церкві, складаючи пластикові стаканчики й картонні тарілки, той гівнюк Ед і Зукі кудись здиміли! Зоставивши бідолашну Бренду вдавати, ніби все добре; лишень уяви собі, яке це приниження!
— Їм і справді треба поводитись обережніше.
Джейн спинилася, чекаючи, доки Александра скаже щось іще; тут був один момент, який вона мала добрати й висловити, та її розум був десь-інде, всередині неї розгорталися видовищні образи раку, ніби скупчення галактик, що повагом обертаються в чорноті, то тут, то там упускаючи смертоносну зірку…
— Він такий слабак, — нарешті висловилася Джейн, непереконливо, про Еда. — І чому вона завжди натякає нам, ніби покинула його?
А розум Александри вже линув за коханцями посеред ночі: струнке тіло Зукі, ніби лозинка, з якої зняли кору, тільки з податливими і м’язистими округлостями; вона була однією з тих жінок на грані хлопчачості, чоловічності, однак ефектних, настільки близьких до цієї межі, що їхня жіночність просочилася безвинною енергією, притаманною чоловікам, чиї освячені життя нагадують стріли, пущені у ворога рівними залпами, бо вони наперед навчені від своєї жорстокої хлопчачості, як треба вмирати. Чому вони не вчать цього жінок? Тому, що не правда те, що коли маєш доньку, то ніколи не помреш.
— Може, піду в якусь клініку, — сказала вона вголос, відтрутивши лікаря Пета, — де мене не знають.
— Ну, я придумала б щось, — сказала Джейн, — замість того, аби мучити себе. І бути занудою, якщо можна так висловитись.
— Гадаю, інтерес Зукі до Еда, — кинула Александра, намагаючись повернутись на хвилю Джейн, — частково пояснюється її професійною потребою бути в курсі місцевих подій. Хай там як, а найцікавіше не те, що вона й досі з ним зустрічається, а те, що цей персонаж, Ван Горн, несамовито намагався бути поміченим, тільки-но з’явившись у місті. Це лестить, і я думаю, нам варто замислитись.
— Моя люба Александро, в деяких речах ти й досі жахливо не розкріпачена. Знаєш, чоловік також може бути звичайною людиною.
— Я знаю, є така теорія, але я ще ніколи не зустрічала жодного, хто вважав би так. Усі вони зрештою виявляються чоловіками, навіть педики.
— А згадай, як ми думали, чи він часом не один з них? А тут раптом він зацікавився всіма нами!
— А я подумала, що ти його не цікавиш, вас обох більше зацікавив Брамс.
— Так, це правда. Так і є. Справді, Александро. Розслабся. Ти звучиш, ніби в тебе страшенна течія.