Александра заплітала волосся в грубу косу, що спадала їй по спині; іноді вона піднімала й пришпилювала ту косу, що нагадувала хребет, до голови. Її волосся ніколи не було по-вікінгівськи чисто-білявим, радше брудно-блідим, а нині воно ще й взялося сивиною. Більшість сивого волосся росло спереду; шия й досі була витончена, ніби в тих дівчат, що лежали тут, вигріваючись на сонці. Гладенькі молоді ніжки, які вона минала, були карамельного кольору, з білим пушком, вишикувалися в ряд, ніби в якійсь солідарності. Бікіні однієї дівчини, туго натягнуте й просте, як барабан, блищало під рівним світлом.
Вуглик тягнув усе далі, хропучи, уявляючи собі якийсь запах, жили якоїсь зогнилої тварини посеред йодованого духу моря. Народу на пляжі поменшало. Молода парочка переплелася в ямці, що вони вигребли в рябому піску; хлопець муркотав щось у шию дівчині, ніби в мікрофон. Трійко перекачаних парубків грали у фрісбі, їхнє довге волосся метлялося, коли вони рохкали й горлали, і лише коли Александра навмисне дозволила кремезному чорному лабрадору протягнути себе через широкий трикутник, утворений ними, вони припинили своє нахабне шпурляння й волання. Їй здалось, ніби вона почула слово «карга» чи «нога», що кинули їй навздогін, коли вона пройшла, але це міг бути й акустичний фокус, просто хлюпання морської води. Вона наближалася до того місця, де пощерблений бетон зі спіраллю іржавого колючого дроту нагорі позначав кінець громадського пляжу; однак там також були купки молоді й шукачів молодості, тож вона й далі не могла відв’язати бідолашного Вуглика, попри його постійне хрипіння через опір нашийника. Його бажання бігти обпекло їй руку мотузкою. Море видавалось неприродно спокійним — застигле, позначене молочними смужками в далині, там, де один-єдиний маленький катер гудів, стоячи посеред площини його рівної поверхні. З другого боку від Александри, ближче до неї, по дюнах розповзлася статечна й кудлата гудзонія; в цьому місці пляж звужувався, прибираючи інтимності, як можна судити з гірок бляшанок і пляшок, палених дощок, шмаття потрощених пінопластових кулерів і презервативів, що лежали, ніби маленькі, висушені трупики медуз. Бетонна стіна була списана об’єднаними іменами. Осквернення наклало свою руку скрізь на це місце, а океан міг змити лише сліди від ніг.
В одній точці дюни були достатньо низькі, щоб можна була кинути погляд на маєток Леноксів, з другого кута й дальшої відстані: два його димарі стирчали з обох боків купола, ніби крила горбатого канюка. Александра відчула роздратування й бажання помсти. Нутро нило; її обурила почута образа — «карга» — і ще більша образа на те, що через цю безголову молодь їй заборонено відпустити свого пса, свого друга й товариша, вільно побігати. Вирішила очистити пляж для себе з Вугликом, накликавши зливу. Внутрішня погода завжди має стосунок до зовнішньої; це лише питання зміни течії, що робиться доволі легко, якщо силу надано первинному полюсу — жінці. Стільки видатних сил Александри витекло з самого лише цього віднаходження власної природної суті, якої вона досягла аж у зрілому віці. Не раніше зрілого віку вона по-справжньому повірила, що має право на існування, що сили природи створили її не як якусь там мізинку й супутницю життя — зігнуте ребро, як говориться в горезвісному Malleus Maleficarum[11], — а як міцну опору безнастанного Творення, як доньку доньки й жінку, чиї власні доньки, у свою чергу, народять доньок. Александра заплющила очі, Вуглик трусився і скавчав від страху, а вона все накликала цей обширний внутрішній бік себе — цей континуум, що сягає вглиб крізь покоління людського роду й батьків-приматів, і далі — крізь ящірок і риб до морських водоростей, що заварили перше ДНК сирої планети у своїх мікроскопічних теплуватих надрах, континуум, котрий в іншому напрямку простягнувся дугою до кінця всього життя, від форми до форми, пульсуючи, кровоточачи, адаптуючись до холоду, до ультрафіолетового випромінювання, розбухання, до дедалі слабшого сонця, — вона закликала ці такі вагітні глибини себе стемніти, згуснути, викликати лик блискавиці між високими повітряними стінами. І небо на півночі дійсно загуркотіло, так слабко, що це почув лише Вуглик. Його вуха нашорошились і завертілися, оживши біля основи голови. «Мерталія, Музаліна, Дофалія», — гучними безмовними складами закликала вона до заборонених імен. «Онемалія, Зітансея, Ґолдафарія, Дедульсіара». Незримо Александра стала гігантською, збираючи докупи снопи цього затихлого вересневого світу в якійсь матріархальній люті, й тоді її повіки піднялися, як за командою. Порив холодного вітру з півночі, насув фронту, що схльоснув недоладні прапорці на дальній роздягалці прямо зі своїх жердин. З того кінця пляжу, де щільність молодого, роздягненого люду була найбільша, долинуло колективне здивоване зітхання, а затим, коли вітер посилився, — захоплене гиготіння, а небо в напрямку Провіденса розступилося, ніби маючи щільність якогось напівпрозорого багряного каменя. «Ґемінаейя, Ґеґрофейра, Ґедані, Ґілтар, Ґодейб». В основі цього атмосферного урвища купчасті хмари, ще кілька миттєвостей тому безневинні, ніби пущені на воду ставка квіти, почали клекотати, їхні краї супроти зчорнілого повітря заблищали, як мармур. Навіть видимий простір змінився настільки, що приморські трави й повзючий солонець біля голих товстих пальців Александри, погнутих і покручених роками носіння туфель, створених чоловічими бажаннями й нещадними уявленнями краси, виглядали мовби інвертовані в негатив на фоні піску, чия потоптана й порита поверхня, зненацька забарвлена в лавандовий колір, начеб надулася, як шкіра пузиря, що надимається під натиском атмосферних змін. Крикливі молодики, побачивши, як фрісбі випурхнув геть із їхніх рук, мов той повітряний змій, кинулися поспіхом збирати свої переносні радіоприймачі й паки пива, свої кросівки, джинси й майки-варенки. Дівчина з парочки, що вигребла собі ямку, була безутішна: вона ридала, поки хлопець похапцем, незграбно намагався защебнути гачечки на розв’язаному ліфчику її бікіні. Вуглик загавкав у ніщо, в один бік, а потім у другий, бо його вуха аж заклало від перепаду атмосферного тиску.
11
«Malleus Maleficarum», також відомий як «Молот відьом» (1486) — відомий трактат з демонології авторства Генріха Крамера і Якоба Шпренгера.