Подібно до крихітних піщаних крабів, яких годі розгледіти серед піску, так і Александра, мокра до нитки, відчула себе невидимою посеред дощу, ніби вона з ним стала чимось одним, мовби температура її крові гармонізувалася з його. Небо над морем уже вишикувалося в пухнасті горизонтальні смуги, грім ущухав до тихенького бубоніння, а дощ — до теплої мжички. Ця злива ніколи не потрапить у синоптичні мапи. Краб, якого вона розчавила першим, усе ще рухав клешнями, що нагадували крихітні бліді пір’їнки, яких торкнувся бриз. Вуглик, нарешті його жах минув, гасав колами, все ширшими й ширшими, додаючи четверні сліди своїх кігтів до трикутних відбитків лап чайок, мініатюрних шкрябок куликів і пунктирних ліній карлючок крабів. Ці сліди інших сфер буття — буття краба, що ходить боком, присівши навшпиньки, й має очі на патичках! буття молюска, що стоїть на голові у стулковому відерці, ногою забиваючи їжу в рот! — скрізь були подлубані дощем. Пісок, намокнувши, прибрав кольору цементу. Її одяг (та й навіть білизна) поприлипав до шкіри, тож вона відчула себе якоюсь статуєю Сігала[15], чисто-білою, все плетиво її кісток і судин ніби лизнув якийсь туман. Александра прокрокувала до кінця очищеного громадського пляжу, до стіни з широким верхом, і назад. Дійшла до парковки й підняла свої мокрющі еспадрильї там, де й залишила їх, — біля купки Ammophila breviligulata. Її довгі, ніби стріли, стеблинки виблискували, їхні краї розм’якли від дощу.
Вона відчинила дверцята свого «субару» і повернулася, щоб гучно погукати Вуглика, який зник десь за дюнами:
— Сюди, песику! — покликала ця величава повна жінка. — Сюди, хлопчику! Сюди, мій хороший!
На погляд молодих людей, що скупчилися зі своїми змоклими, укритими піском рушниками й ганебними дрижаками під сірим дашком роздягалки й навісом хибарки-піцерії (пофарбованим у кольори помідорів і сиру), Александра виглядала на диво сухою, з її важкої коси не вибилося й волосинки, а на її парчевій куртці жодної мокрої плями. Саме такі непояснéнні враження й поширили у нас в Іствіку чутки про відьом.
Александра була мисткинею. Не використовуючи нічого, крім зубочисток і столового ножа з неіржавійки, вона витискала й видовбувала невеличкі лежачі й сидячі фігурки, завжди жіночі, у барвистих костюмах, намальованих поверх оголених контурів; їх продавали по п’ятнадцять і двадцять доларів у двох місцевих крамничках, що звалися «Дзявкучий лис» і «Голодна вівця». Александра гадки не мала, хто їх купує і для чого, чи то пак — для чого вона їх виготовляє або ж хто направляє її руку. Дар скульпторства зійшов на неї разом з іншими силами, у той період, коли Оззі перетворився на кольоровий пил. Одного ранку вона відчула імпульс, поки сиділа за кухонним столом, діти були в школі, а посуд — вимитий. Того найпершого ранку вона скористалася пластиліном однієї з доньок, але зрештою довірилася глині поверх напрочуд чистого каоліну, який сама викопувала з невеличкої ямки біля Ковентрі — слизького, голого берега, вкритого болотистим білим ґрунтом, на задньому подвір’ї старої вдови, за оброслими мохом уламками вуличного туалету й шасі довоєнного «б’юїка», за моторошним збігом такого самого як той, на якому батько Александри їздив до Солт-Лейк-Сіті, Денвера, Альбукерке й самотніх містечок поміж ними. Він продавав робочий одяг — комбінезони й сині джинси — ще до того, як вони увійшли в моду, ще до того, як вони стали народним одягом світу, костюмом, що відкинув минуле. Береш власні мішки до Ковентрі й платиш удові дванадцять доларів за мішок. Якщо вони надто важкі, вона допомагає підняти: як і Александра, вона була сильна. Попри свої щонайменше шістдесят п’ять, вона фарбувала волосся у блискучий мідний колір і носила бірюзові й маджентові брючні костюми, настільки облиплі, що шкіра під ременем збивалася у схожі на сосиски валики. Це було мило. У цьому Александра вбачала послання собі: старіти може бути й весело, якщо зберігати силу. Вдова могла похизуватися високим конячим реготом і великими золотими сережками-кільцями, вона завжди відгортала своє мідне волосся, щоб продемонструвати їх. Одненький-двійко півнів виконувало свою непевну, бундючну прогулянку серед високої трави цього занедбаного подвір’я; задній бік убогого дощатого будинку цієї жінки обдерся до сірого дерева, однак фасад був пофарбований у біле. Александра, з просілим від ваги вдовиної глини задом свого «субару», завжди верталася з цих поїздок збадьорена і звеселена, сповнена віри в те, що світ тримається на жіночій змові.
15
Джорж Сігал (1924–2000) — американський художник і скульптор. Виготовляв скульптури з білого пластиру.