Я застелив ліжко і поклав на одну подушку більше, бо згадав, що Гаррієт завжди любила спати, щоби під головою було високо.
І не лише тоді. Коли ми кохалися — теж. Я швидко вивчив, що їй завжди хотілось, щоби під шиєю було багато подушок. Не пригадую, чи я коли-небудь питав у неї, чому це так важливо.
Я поклав ковдру і заглянув у прочинені двері. Гаррієт спостерігала за мною. Я ввімкнув два обігрівачі, попробував, чи вони нагріваються, і вийшов у кухню. Гаррієт, здавалось, помалу набиралася сили. Проте з вигляду була виснаженою, їй було боляче. Її обличчя завмерло, передчуваючи біль, що міг повернутись коли завгодно.
— Я ляжу трохи перепочити, — промовила вона й підвелась.
Я притримав їй двері. Перш ніж вона лягла, я вже їх зачинив. Раптом мені закортіло замкнути двері на ключ і викинути його геть. Одного дня Гаррієт стала б частиною мого мурашника.
Я надягнув куртку і вийшов. Надворі був ясний день. Пориви вітру все слабшали. Я прислухався, чи не чути Янсонового гідрокоптера. Здається здалека доносився шум електропилки. Це міг бути якийсь із літніх відпочивальників, що вирішив використати дні перед Водохрещем, аби навести лад на присадибній ділянці.
Я спустився до пірса і зайшов у повітку для човнів. На линвах і талях висіла шлюпка. Вона нагадувала величезну рибину, що викинулась на берег. У повітці пахло смолою. На цих островах уже давно перестали використовувати смолу для риболовних снастей та човнів, але в мене залишилось декілька банок, які я вряди-годи відкриваю для запаху. Він, як ніщо інше, дає мені спокій.
Я спробував згадати, як відбулось наше прощання, що насправді зовсім не було прощанням, одного з тих весняних вечорів тридцять сім років тому. Ми перейшли через міст Стромбрун, прогулялись уздовж набережної Хепсбрукаєн і проминули Слюссен. Про що ми розмовляли? Гаррієт розповідала про свій день у взуттєвій крамниці. Вона любила розказувати про своїх клієнтів. Навіть пару калош чи банку вакси для старих шкіряних чобіт вона могла перетворити в неабияку подію. Спогади про події та розмови виринали з пам’яті. Здавалось, наче в мені відкрився довгі роки замкнений архів.
Я сів на лавці перед тим, як повернутись до будинку. Обережно став навшпиньки, щоб заглянути у вітальню. Гаррієт спала, скрутившись калачиком, як мала дитина. Мені наче клубок застряг у горлі. Вона завжди так спала. Я вийшов на горбок позаду дому і задивився на білу затоку. Мені здалось, наче я тільки тоді вперше зрозумів, що я вчинив багато років тому. Я ніколи не наважувався запитати у самого себе, як Гаррієт пережила те, що трапилось. Коли вона зрозуміла, що я більше не повернусь? Мені було вкрай важко уявити собі той біль, який вона відчула, усвідомивши, що я її покинув.
Гаррієт уже прокинулась, коли я повернувся додому. Вона сиділа на кухонному тапчані і чекала на мене. Моя стара кішка лежала на її колінах.
— Ти спала? — запитав я. — Мурашки тебе не турбували?
— Мурашник гарно пахне.
— Якщо кицька не дає тобі спокою, я можу вигнати її надвір.
— Звідки ти взяв, що вона мені заважає?
Я запитав, чи вона не зголодніла, і почав готувати обід. У морозилці в мене лежав застрелений Янсоном заєць. Але на його розморожування та приготування пішло б багато часу. Гаррієт сиділа на тапчані й спостерігала за мною. Я насмажив відбивних і зварив картоплі. Ми майже не розмовляли, і я так розхвилювався, що попік руку об сковорідку. Чому вона мовчала? Чому вона приїхала сюди?
Ми їли мовчки. Я прибрав тарілки і зварив кави. Мої бабця з дідусем завжди варили каву самі. Тоді ще не існувало кавоварок. Я теж варю каву сам і рахую до сімнадцяти, поки вона закипить. Тоді вона саме така, як я люблю. Я виставив горнятка, насипав у мисочку котячого корму і сів на своє крісло. Вже стемніло. Весь час я чекав, що Гаррієт пояснить причину свого приїзду. Я запитав, чи їй долити ще кави, і вона підсунула горня. Пес пошкрябав у двері. Я впустив його досередини, нагодував, а потім зачинив у передпокої разом із ходунцями.
— Ти ніколи не думав, що ми ще колись зустрінемось?
— Я не знаю.