Надворі досі було темно.
Я намагався розгледіти температуру на термометрі, але скло на ртутному стовпчику знову вкрилось памороззю. Двері відчинились, і ввійшла Гаррієт. Вона зачесалась і надягла новий светр кольору лаванди. Мені відразу згадалась моя мати і її сльози, що пахли лавандою. Але Гаррієт не плакала. Вона всміхнулась і сіла на тапчан.
— Я б ніколи не повірила, що ти станеш людиною з котом, псом і мурашником.
— Життя рідко складається так, як нам цього хотілось.
— Я не маю наміру питати тебе про те, яким було твоє життя. Я хочу лише, щоби ти виконав свою обіцянку.
— Я сумніваюсь, що ще знайду те озеро.
— Я впевнена, що знайдеш. Я ще не зустрічала людини з кращою просторовою орієнтацією, ніж у тебе.
Я не міг перечити Гаррієт, бо вона казала правду. Я завжди приходжу до цілі, навіть у найзаплутанішому лабіринті вулиць. І на природі я не гублюсь.
— Може, я й знайду, як спробую згадати. Тільки не розумію, нащо це тобі.
— Ти хочеш знати, чому я хочу побачити те озеро?
Враз її голос наче набув іншого звучання.
— Так, — сказав я. — Хочу.
— Бо це найгарніша обіцянка за все моє життя.
— Найгарніша?
— Єдина справді гарна.
Саме так вона сказала. Єдина справді гарна обіцянка. Які сильні слова. Від них у моїй голові наче голосно заграв великий оркестр і я опинився посеред інструментів. Поруч зі смичковими й попереду духових.
— Нам весь час роздають обіцянки, — продовжила вона. — Ми навіть даємо їх самі собі. Ми вислуховуємо обіцянки інших. Політики, котрі просторікують про краще життя для літніх людей і медицину, що вбереже нас від пролежнів. Банки, що обіцяють нам вищі відсотки, їжа, завдяки якій ми втратимо вагу, і креми, що гарантують нам старість із меншою кількістю зморщок. Наше життя полягає в тому, аби в своєму маленькому човнику подолати безконечно мінливий і невичерпний потік обіцянок. Скільки тих обіцянок пам’ятаєш? Ми забуваємо те, що хочемо пам’ятати, і пам’ятаємо те, чого хотіли би позбутись. Невиконані обіцянки — це тіні, що танцюють довкола тебе в сутінках. Що старшою я стаю, то чіткіше їх бачу. Твоя обіцянка про те лісове озерце найгарніша у моєму житті. Поки ще не пізно, я хочу побачити його і уявити, що плаваю в ньому.
Я усвідомив, що мушу відвезти її до того озера. Єдине, чого я хотів би уникнути, — це вирушати в дорогу серед зими. Але, можливо, вона не наважувалась чекати до весни через свою хворобу?
Я подумав, що мені слід сказати все, як є, — що я знаю про її хворобу. Але я цього не зробив.
— Ти розумієш, що я маю на увазі, кажучи про всі обіцянки, якими сповнене наше життя?
— Я намагаюсь не піддаватись обіцянкам. Так легко спійматись на гачок.
Вона простягнула руку і поклала її на мою.
— Колись я тебе знала. Ми прогулювалися по Стокгольму. У моїх спогадах закарбувалось, що це було навесні. Я майже не пригадую, щоби було темно чи падав дощ. Ти вже не та людина, що була поруч зі мною тоді. Той чоловік міг стати ким завгодно, але не самітником на острові на краю архіпелагу.
Її рука лежала на моїй. Я її не зачіпав.
— А ти пам’ятаєш, щоби було темно?
— Ні. Весь час було світло.
— Я не знаю, що сталося.
— Я теж.
Вона притисла руку.
— Не обманюй мене. Звичайно ж, ти знаєш. Ти завдав мені неймовірного болю. Здається, я й досі до кінця не оговталась. Хочеш знати, як мені було?
Я не відповів. Вона забрала руку й відхилилась на тапчані.
— Я хочу лише, аби ти дотримався свого слова. Ти мусиш покинути цей острів на декілька днів. Потім можеш повернутися сюди назад, і я більше ніколи тебе не потурбую.