— Як ти відсвяткував Новий рік?
— Я не святкую Новий рік.
— А я цьогоріч купив кілька феєрверків. Давно вже не купував їх. На жаль, один поцілив прямо в дровітню.
— Зазвичай опівночі я сплю. І не бачу жодної потреби відмовлятись від цієї звички тільки тому, що це останній день у році.
Я бачив, що Янсонові весь час кортіло запитати про Гаррієт. Звісно ж, вона не розповіла йому, хто вона така, а сказала лише, що хоче мене відвідати.
— Маєш для мене пошту?
Янсон здивовано на мене подивився. Я ніколи раніше не запитував його про це.
— Ні, нічого нема. На початку року пошти мало.
Розмова та консультація закінчились. Янсон востаннє кинув оком на будинок і знову вліз у свій гідрокоптер. Я обернувся й пішов. Коли він пустив двигун, я заткнув вуха. Оглянувшись, побачив, як він зникає в хмарі снігу за мисом, що називався Антонсоновим, на честь одного шкіпера баржі, який одного разу на п’яну голову врізався в гору саме тоді, як треба було витягнути баржу на сушу перед приходом зими.
Коли я ввійшов, Гаррієт сиділа за кухонним столом.
Я зауважив, що вона нафарбувалась. Принаймні вона не була така бліда на лиці. Я знову подумав, що вона і досі красуня, а я, дурень, покинув її.
Я сів за стіл.
— Відвезу тебе до озера, — мовив я. — Я виконаю свою обіцянку. Якщо їхати моєю старою машиною, це займе два дні. Одну ніч ми мусимо переночувати в готелі. Я не певен, що відразу знайду те озеро. У тих краях лісозаготівельні дороги міняються залежно від того, де саме відбувається вирубка. Крім того, невідомо, чи ця дорога роз’їжджена. Можливо, мені доведеться розшукати когось, хто розчистить нам шлях. Це займе щонайменше чотири дні. Куди ти хочеш, щоб я завіз тебе опісля?
— Можеш залишити мене на дорозі.
— З ходунцями? Посеред дороги?
— Я ж зуміла добратися сюди, чи не так?
Я зауважив різкість у її голосі, тому не став наполягати. Якщо їй хотілося, щоб я залишив її на дорозі, то я не міг перечити.
— Ми можемо вирушати завтра, — сказав я. — Янсон відвезе тебе і ходунці на сушу.
— А ти?
— Я піду пішки по кризі.
Я встав з-за столу, бо раптом у мене з’явилася купа справ. Передусім я мусив прорізати дверцята для кицьки у вхідних дверях і привчити свого пса до буди, що пустувала вже багато років. Я мав виставити корм, якого вистачило б на тиждень. Звичайно, тварини з’їдять усе якомога швидше. Вони не знають, що таке заощаджувати на завтрашній день. Але вони зможуть протриматись без їжі декілька днів.
Я присвятив день прорізанню дверцят, прикручуванню пружин і спробі привчити кицьку користуватися входом. Це забрало на диво мало часу. Собача буда була в набагато гіршому стані, ніж я думав. Я прибив шмат толю до даху, щоби він не протікав, і настелив усередині старих коців, щоби пес мав на чому лежати. Щойно я закінчив, як пес одразу влігся в буді.
Увечері я зателефонував Янсонові. Мені ще ніколи не доводилось цього робити.
— Поштар Туре Янсон.
Він вимовив це наче вельможний титул.
— Це Фредрік. Я не потурбував?
— Зовсім ні. Ти не часто мені дзвониш.
— Я ніколи давніше тобі не телефонував. Я хотів би знати, чи ти міг би завтра підвезти одну людину?
— Пані з ходунцями?
— Ти стягнув з неї безсоромно велику плату, коли віз сюди, тому я сподіваюся, що завтрашня поїздка буде безкоштовною. В іншому разі я подам на тебе заяву в поліцію за надання незаконних послуг таксі в архіпелазі.
Я чув, як Янсон дихав у слухавку.
— Коли? — врешті запитав він.
— Завтра пошти немає. Ти міг би бути тут о десятій?
Гаррієт лежачи відпочивала більшу частину дня, тоді як я готувався до подорожі. Я не був певен, що вона витримає таке навантаження. Хоча це вже не моя проблема. Я мусив лише виконати свою обіцянку, нічого більше. Я розморозив шмат зайчатини й поставив його в духовку, щоби приготувати на вечерю. Бабуся вклала до кулінарної книги написаний рукою рецепт приготування зайчатини. Раніше я з успіхом прислухався до вказівок у її рецептах, тож і цього разу все вдалось. Під час вечері в Гаррієт блищали очі. Я зрозумів, що то з її кімнати подзенькували не баночки з ліками, а пляшки з міцними напоями та вином. Гаррієт таємно пила у своїй кімнаті. Я відкусив шмат заячого м’яса і думав, що подорож до замерзлого лісового озерця могла завдати мені більше клопоту, ніж я собі уявляв.
Зайчатина була смачна. Я кинув рештки печені котові з псом. Вони звикли ділитися їжею, навіть не дряпнувши один одного. Часом я сприймаю їх як стару пару, майже як дідуся з бабусею.