Ми їхали зимовим королівством.
Дим і замерзлий туман зависали понад білими полями. Дим сторчма здіймався з коминів. З усіх сателітних антен, які повернули свої металеві очі до далеких супутників, звисали бурульки.
Через декілька годин я завернув на заправку. У мене закінчувалась рідина для миття скла. І нам би не завадило перекусити. Гаррієт зникла за стійкою з їжею-гриль, яка була з’єднана із заправкою. Я дивився, як вона повільно рухається, крок за кроком, сповнена болю. Коли я ввійшов досередини, вона вже сиділа за столом і їла. Стравою дня були ковбаски. З великого меню я вибрав рибне філе. Ми з Гаррієт були чи не єдиними відвідувачами. За столиком у кутку сидів водій вантажівки і куняв над горнятком кави. На його куртці я прочитав, що він «забезпечує рух Швеції».
Що ми робимо? Ми з Гаррієт подорожуємо на північ? Ми забезпечуємо рух у нашій країні? Чи ми лише маргінальні істоти, геть незначущі?
Гаррієт повільно жувала свої ковбаски. Я дивився на її поморщені руки і думав, що колись вони гладили моє тіло і дарували таке задоволення, яке мені пізніше майже ніколи не судилось відчути знову.
Водій вантажівки встав і вийшов.
Дівчина з надмірним макіяжем і в брудному фартуху принесла мені замовлену рибу. Звідкись долинали негучні звуки радіо. Я розчув, що це були новини, але не міг визначити, про що саме йшлося. Колись я був людиною, що весь час стежила за новинами. Я читав, слухав і дивився. Світ вимагав моєї присутності. Одного дня дві маленькі дівчинки топляться в Гета-каналі, іншого дня стріляють у президента. Я завжди мусив усе знати. Та завдяки рокам в ізоляції на острові моїх дідуся та бабусі ця звичка поволі мене покинула. Я не читав газет, а телевізійні новини дивився, та лише подеколи.
Гаррієт навіть не подужала й половини порції. За вікном почало посипати легким сніжком. Ресторан і далі був порожнім. Гаррієт із ходунцями зникла в туалеті. Коли вона повернулась, її очі знову блищали. Мене це обурило, хоча я й не міг пояснити чому. Я не мав права її винуватити, адже так вона намагалася тамувати біль. До того ж я не відповідав за те, що вона потай випивала.
Гаррієт наче прочитала мої думки — раптом вона запитала, про що я думав.
— Про Рим, — ухильно відповів я. Сам не знаю чому.
Одного разу я брав участь у конгресі хірургів у Римі. Конгрес був виснажливим і погано організованим. Два останні дні я проігнорував його і натомість бродив віллою Борґезе, а також переїхав із розкішного готелю, у якому мешкали учасники конгресу, до пансіонату Дінесена, у якому колись любила зупинятися Карен Бліксен. Я летів із Рима з відчуттям, що вже ніколи туди не повернусь.
— Це все?
— Все. Ні про що інше я не думав.
Але це було не так. Через два-роки я повернувся до Рима. Сталась велика катастрофа, і я, не тямлячись, покинув Стокгольм, аби мати спокій. Я пам’ятаю, що поїхав в Арлянду в аеропорт, не маючи квитка. Рейси до Рима та Мадрида були найближчими серед усіх тих, що доправляли до Південної Європи. Я вибрав Рим, бо політ туди був коротшим.
Цілий тиждень я блукав вулицями, думаючи про ту страшну несправедливість, яка сталася зі мною. Я надто багато пив, кілька разів потрапляв у погане товариство, мене побили й останнього вечора пограбували. Я повернувся до Швеції з кривавою ґулею замість носа. Один лікар із лікарні «Сьодерхюкгюсет» вправив його і дав мені знеболювальні таблетки. Після цього Рим став для мене місцем, куди мені найменше хотілось би повертатись.
— Я була в Римі, — сказала Гаррієт. — Це сталося тому, що все моє життя крутилось довкола взуття. Те, що я працювала у взуттєвій крамниці, замолоду мені здавалося збігом обставин, бо мій батько колись очолював «Оскарію» в Еребру, але, як виявилося, це стало моєю справою на все життя. Власне, прокинувшися зранку, мені ніколи не доводилось думати про щось інше, ніж взуття. Якось я на місяць поїхала в Рим на навчання до старого майстра, що шив взуття для найбагатших ніг у цілому світі. Кожну пару він творив так, наче це скрипка Страдіварі. Він описував ноги, наче це були різні особистості. Одна оперна співачка, чиє ім’я я вже забула, мала злі ноги, що ніколи всерйоз не сприймали свого взуття і не поважали його. Зате ноги одного угорського фінансиста завжди були дуже делікатні зі своїм взуттям. Той старий чоловік багато навчив мене не тільки щодо взуття, а й щодо мистецтва. Після цього я вже не могла продавати взуття так само, як раніше.
— Більшість подорожей у нашому житті так ніколи і не відбуваються, — мовив я. — Або ж ми починаємо подорожувати в уяві. Перевага в тому, що коли літаєш своїми внутрішніми авіалініями, то місця для ніг завжди багато.