Ми їхали далі.
Я задумався, де стати на ночівлю. Ще не починало сутеніти, але я не хотів їхати поночі. Останніми роками я набагато гірше бачив у темряві.
Зимові краєвиди були особливо привабливі своєю одноманітністю. Ми їхали крізь ландшафт, де майже нічого не відбувалось.
Це, звичайно ж, усього лише уявлення. Завжди відбувається щось, що порушує цю одноманітність. Відразу після того, як ми проминули горбок, обоє зауважили пса, що сидів на краю дороги. Я пригальмував, щоб часом його не збити, якщо він раптом вибіжить на дорогу. Коли ми його минули, Гаррієт сказала, що в нього був нашийник. У дзеркалі заднього бачення було видно, що він біжить за авто. Коли я загальмував, пес наздогнав нас.
— Він нас переслідує, — сказав я.
— Здається, він покинутий.
— Чому ти так вирішила?
— Пси часто біжать за машинами й гавкають. А цей не гавкає.
Вона мала рацію. Я виїхав на узбіччя й зупинився. Пес сів, висолопивши язика. Коли я простягнув до нього руку, він не зрушився. Я схопив його за нашийник і побачив на ньому номер телефону. Гаррієт розшукала свій мобільний телефон і набрала номер. Коли з’явився сигнал, вона передала телефон мені. Ніхто не відповідав.
— Нікого нема.
— Якщо ми поїдемо далі, пес бігтиме за нами до знемоги.
Гаррієт набрала номер телефону. Коли їй відповіли, я зрозумів, що це телефонна довідка.
— Абонента звуть Сара Ларсон і живе вона в садибі Гюґтюнет у селі Рюд’ебюн. У нас є карта?
— Є, але не настільки детальна.
— Ми не можемо залишити пса посеред дороги.
Я вийшов і відчинив задні двері. Собака відразу заскочив досередини і скрутився клубком. Самотній пес, подумав я, неначе дуже самотня людина.
Приблизно через десять кілометрів ми добрались до невеликого містечка, в якому була крамниця. Я зайшов усередину і запитав про садибу Гюґтюнет. Молодий продавець із задом наперед надягненою кепкою намалював мені карту.
— Ми знайшли пса, — сказав я.
— Сара Ларсон має самку спанієля, — мовив продавець. — Напевно, вона втекла?
Я повернувся до машини, дав Гаррієт намальовану від руки карту й поїхав назад тією ж дорогою, якою ми прибули. Пес весь час лежав скручений клубком на задньому сидінні. Я бачив, що він насторожі. Гаррієт скерувала мене на бічну дорогу, що ледь виднілась поміж височенними кучугурами снігу. Здавалось, наче ми потрапили у світ, де не існувало напрямів чи сторін світу. Дорога звивалась поміж важкими від снігу гілками. Вона була розчищена, проте після останнього снігопаду вочевидь нею ще не їздили.
— У снігу видно сліди тварини, — сказала Гаррієт. — Вони ведуть назад, у бік дороги.
Пес підвівся і сів на задньому сидінні. Він принюхувався, нашорошував вуха і дивився у переднє вікно. Він здригався, наче від холоду. Ми проїхали через старий вимощений каменем звідний міст. Біля краю канави миготіли повалені плоти. Ми виїхали на галявину. На горбку стояв давно не фарбований будинок. Обабіч були також комора та напіврозвалений хлів. Я зупинився і випустив пса. Він підбіг до вхідних дверей, пошкрябав і сів чекати. Я бачив, що з комина не виходив дим. Вікна були вкриті памороззю. Зовнішня лампа на веранді не світила. Мені не сподобалось те, що я бачив.
— Таке враження, ніби дивишся на картину, — сказала Гаррієт. — Вона стоїть тут серед лісу, наче на мольберті природи. А художник пішов геть.
Я вийшов з авто і витягнув ходунці. Гаррієт похитала головою і залишилася сидіти в машині. Я стояв на подвір’ї й прислухався. Пес і далі незворушно сидів перед дверима, вп’явши в них очі. Зі снігу стирчав заіржавілий плуг, наче рештки затопленого корабля. Все здавалось покинутим. Ніде не було видно інших слідів, крім собачих. Мені дедалі більше ставало недобре. Я підійшов до будинку й постукав у двері. Пес підвівся.
— Хто має відчинити? — прошепотів я. — На кого ти чекаєш? Чому ти сидів біля великої дороги?
Я ще раз постукав і натиснув на клямку. Двері були відчинені. Пес проскочив досередини поміж моїх ніг. У будинку пахло затхлим — не те щоб було не провітрено, а радше здавалось, наче час зупинився і почав сочитися запах занепаду. Пес побіг, як мені здавалось, у кухню і не повертався. Я крикнув, але відповіді не було. Зліва стояла кімната зі старомодними меблями та годинником, у якому за склом беззвучно рухалося вагадло. Справа сходи вели на другий поверх. Я пішов на кухню за псом і зупинився біля кухонних дверей.