— Жодного вільного номера?
Він уважно переглянув журнал.
— Є один.
— Нам потрібно два.
— У нас є великий подвійний номер із краєвидом озера. На першому поверсі, він дуже тихий. Його теж було зарезервовано, але хтось із того товариства захворів. Це все, що маємо.
— І там двоспальне ліжко? Чи між ліжками є столик?
— Там дуже зручне двоспальне ліжко. Досі ще ніхто не жалівся, щоб там було незручно спати. Один із колишніх принців Швеції, тепер він небіжчик, не раз там спав і ніколи не скаржився. Хоча я й монархіст, але мушу визнати, що наші гості з королівської сім’ї деколи бувають надзвичайно вередливі. Це стосується як старшого, так і молодшого покоління.
— А можна розділити ліжко?
— Хіба пилкою.
Я вийшов і розказав усе, як було. Один номер, одне двоспальне ліжко. Ми можемо їхати далі й пошукати щось інше.
— Там є їжа? — запитала Гаррієт. — Я можу спати де завгодно.
Я повернувся. Я впізнав мелодію, яку навмання награвав чоловік на піаніно. Здавалося, що це була популярна пісня з часів моєї молодості. Гаррієт точно знала б її. Я запитав, чи вони подавали вечерю.
— Сьогодні вечеря з дегустацією вин. Я вам щиро її рекомендую.
— Це все?
— Хіба мало?
У відповіді чулося роздратування.
— Ми беремо цей номер, — мовив я. — Беремо і з нетерпінням чекаємо вечері з дегустацією вин.
Я знову вийшов і допоміг Гаррієт піднятися зі свого сидіння. Було видно, що їй і досі було боляче. Ми повільно йшли поміж снігами до входу, пристосованого для ходунців, і опинилися в теплі. Чоловік іще сидів за піаніно.
— Non ho l’eta, — сказала Гаррієт. — Ми танцювали під неї. Пам’ятаєш, хто її співав? Джільола Чінкветті. Вона перемогла на конкурсі Євробачення 1963 чи 1964 року.
Я згадав. Принаймні переконав себе, що згадав. Після всіх тих років, самотньо проведених на острові моїх дідуся і бабусі, я вже не покладався на свою пам’ять.
— Я пізніше нас зареєструю, — сказав я. — Нехай спочатку поселимось у номері.
Чоловік із ключем у руці вів нас довгим коридором, що виходив до єдиних дверей із вирізьбленим на темному дереві номером. Це був номер 3. Він відчинив двері й увімкнув світло: кімната була велика і дуже гарна. Але двоспальне ліжко було менше, ніж я уявляв.
— Кухня закривається через годину.
Він вийшов. Гаррієт важко сіла скраю ліжка. Уся ситуація враз видалась мені нереальною. На що це я підписався? Я мав розділити ліжко з Гаррієт після всіх тих років? Чому вона погодилась на це?
— Я знайду собі якийсь диван, на якому переночую, — сказав я.
— Мені це не заважає, — мовила Гаррієт. — Я ніколи тебе не боялась. А ти мене боявся? Боявся, щоб я раптом не прорубала тобі голову сокирою, поки ти спиш? Я мушу трохи побути наодинці. Через півгодини я б хотіла повечеряти. І можеш не хвилюватись. Я заплачу за себе сама.
Я вийшов до чоловіка, що грав на піаніно, і вписав своє ім’я до журналу. З частини ресторану, відгородженої розсувними дверима, долинав святковий гамір із нагоди повернення американського родича. Я зайшов до однієї з віталень і сів, щоб зачекати. Це був довгий день. Мені було неспокійно. Дні на острові завжди повільні. Тепер мені здавалось, наче на мене наступали сили, від яких я не міг захиститись.
Крізь відчинені двері я побачив, як Гаррієт виходить із коридору зі своїми ходунцями. Здавалось, наче вона стоїть за кермом якогось чудернацького судна. Вона рухалась похитуючись. Вона знову випила? Ми зайшли до ресторану: більшість столиків були порожні. Привітна офіціантка з набряклими та забинтованими ногами посадила нас за столик у кутку. Я зробив, як мене навчив батько — завжди перевіряти, чи офіціант або офіціантка мали добре взуття. У цієї взуття було хороше, тільки нечищене. Цього разу Гаррієт справді зголодніла. Такого я не міг сказати про себе. Тим паче, я жадібно дудлив вино, яке нам з Гаррієт презентував худий прищавий юнак. Гаррієт питала, а я лише мовчки випивав те, що він наливав. Це були австралійські й деякі південноафриканські вина. Але яка різниця? Все, що мені тепер треба було, — це задурманити собі голову.
Ми цокнулися й випили, і тут же я зауважив, що Гаррієт практично відразу сп’яніла. Отож не тільки я перепив. Коли востаннє я напивався так, що був неспроможний контролювати свої рухи? Було декілька випадків, коли меланхолія на острові ставала нестерпною, я, бувало, напивався за кухонним столом. Це завжди закінчувалося тим, що я проганяв пса з котом і засинав у одязі на ліжку. Такого майже ніколи не траплялось узимку. Це могло статися світлого весняного вечора чи ранньої осені, коли в мене вселявся неспокій і я витягав зі своїх запасів декілька пляшок. Їх можна було замовляти в «Системболаґет»[1] через Янсона, але я не хотів, щоб він дізнався про мої алкогольні вподобання. Я завжди сам купував собі міцні напої.
1
Шведське державне підприємство з виключним правом на роздрібну торгівлю алкоголем. —