Я поцікавився, чи Пошта не зобов’язана забезпечити його теплим одягом. У відповідь я почув незрозуміле бурмотіння. Янсон не хоче зайвий раз зв’язуватись із Поштою, хоч це його роботодавець.
На кризі коло пірса лежала замерзла чайка. Крила складені, закоцюблі лапи стирчать, очі наче два блискучі кристали. Я поклав її на камінь на березі. Водночас я почув шум мотора гідрокоптера. Не треба було звіряти час із годинником, щоб бути певним, що Янсон прибув вчасно. Він прямував від найближчого острова Весельсьо. Там живе стара Аста Кароліна Окерблюм. Їй 88 років, і в неї сильно болять руки, та все ж вона вперто відмовляється покидати острів, на якому народилась. Янсон розповідав, що в неї поганий зір, але вона і далі в’яже светри й шкарпетки своїм численним онукам, що живуть по цілій Швеції. Я поцікавився, які з вигляду ті светри. Хіба напівсліпа людина може вив’язувати якісь візерунки?
Гідрокоптер наближався і вигулькнув за мисом, що навпроти Ліндсгольмена. Це дивовижне видовище, коли випливає комахоподібне судно з закутаним чоловіком за його кермом. Янсон заглушив мотор, великий пропелер затих. Він зісковзнув із гідрокоптера і стягнув з себе маску й окуляри. Його обличчя було червоним і спітнілим.
— У мене болить зуб, — сказав він, насилу вибравшись на пірс.
— А чим я тобі зараджу?
— Ти лікар.
— Я не стоматолог.
— Болить унизу зліва.
Янсон роззявив рота так, наче він раптом угледів щось страхітливе за моєю спиною. Щодо моїх зубів, то вони в досить непоганому стані. Зазвичай мені вистачає одного візиту до стоматолога на рік.
— Я нічого не вдію. Мусиш піти до стоматолога.
— Ти можеш бодай подивитись.
Янсон не здавався. Я зайшов у повітку для човнів і дістав ліхтар і ложку для горла.
— Відкрий рота!
— Я ж уже відкрив.
— Ширше.
— Я не можу.
— Так я нічого не побачу. Поверни обличчя до мене!
Я посвітив ліхтарем у роті й відгорнув язика: зуби були жовті й укриті зубним каменем. У нього було повно пломб, але ясна мали здоровий вигляд, і я не знайшов жодної дірки.
— Я нічого не бачу.
— Але ж мені болить.
— Піди до стоматолога. Можеш узяти знеболювальне.
— Воно закінчилось.
Я витягнув зі своєї медичної шухляди пачку знеболювальних таблеток. Він запхав її в кишеню. Як завжди, йому не спало на думку запитати, скільки все це коштує. Консультація і таблетки. Янсон така людина, що сприймає мою дружню щедрість як належне. Імовірно саме тому він мені так не подобається. Дуже тяжко, коли тобі не подобається твій найближчий друг.
— Я маю для тебе пакунок. Це подарунок від Пошти.
— Відколи це вони роздають подарунки?
— Це різдвяний. Кожен отримує свій пакунок від Пошти.
— Чому це раптом?
— Я не знаю.
— Мені нічого не треба.
Янсон побабрався в одному зі своїх мішків і дістав маленький тонкий пакет. На обгортці генеральний директор Пошти бажав мені веселого Різдва.
— Це безкоштовно. Викинь, якщо тобі його не треба.
— Не переконуй мене, наче Пошта дає щось безкоштовно.
— Я й не намагаюсь тебе переконати. Всі дістають однакові пакунки. І безкоштовні.
Інколи в мене не залишається сили опиратись Янсоновій впертості. Тим більше я не міг сперечатися з ним на такому холоді. Я розгорнув пакунок. У ньому були два рефлектори й повідомлення: «Будь обережним на дорозі. Вітання від Пошти».
— Нащо мені рефлектори? Тут нема машин і я єдиний пішохід.
— Може, колись тобі набридне жити на цьому острові. Отоді вони стануть тобі в пригоді. Можеш дати мені води? Я мушу випити таблетку.
Я ніколи не впускав Янсона у свій дім. І тепер теж не збирався.
— Розтопи собі снігу в кухлі біля мотора.
Я зайшов у повітку для човнів, розшукав старе термосне горня і вкинув туди жменю снігу, а Янсон — швидкорозчинну таблетку. Ми мовчки чекали, поки сніг топився від розігрітого мотора. Янсон випив.
— Я повернусь у п’ятницю. Потім у мене різдвяні вихідні.
— Я знаю.
— Як ти святкуватимеш Різдво?
— Я не святкуватиму.
Янсон указав рукою в бік моєї хатини. Я злякався, що він спіткнеться і впаде у своєму незграбному вбранні, наче переможений лицар у заважких обладунках.
— Тобі слід обвішати будинок гірляндами. Це підбадьорює.