Коли сніговий шторм відійшов, я записав у своєму бортовому журналі: «Омелюхи зникли. Шмат свинячої шкіри лежить покинутий. Мінус шість градусів».
У сумі 63 букви і кілька крапок. Нащо я це написав?
Був час пірнати в ополонку. Вітер пронизував мене, коли я чвалав до пірса. Я прорубав отвір і занурився. Холод обпікав. Саме коли я вибрався на пірс, щоб повернутись додому, настало затишшя між двома поривами вітру. Щось мене налякало, і я затамував подих. Я обернувся.
На кризі стояла людина. Чорна постать на білому тлі. Сонце наближалось до горизонту. Я придивився, щоб розпізнати людину. Це була жінка. Здавалося, наче вона сперлась на велосипед. Потім я зрозумів, що це ходунці. Мене трясло від холоду. Хто б це не був, я більше не міг стояти голим біля ополонки. Я поквапився до хатини і подумав, чи мені бува не ввижається.
Одягнувшись, я взяв бінокль і вийшов на гору. Мені не привиділось. Жінка і далі там стояла. Її руки лежали на руків’ї ходунка. На плечі висіла сумка. Низько натягнута в’язана шапка була обмотана шаликом. Мені було важко розгледіти її обличчя в бінокль. Звідки вона прийшла? Хто вона?
Я роздумував. Якщо вона не заблукала, то прийшла до мене. Крім мене тут більше нікого нема. Я сподівався, що вона заблукала. Я не хотів гостей.
Вона і далі стояла незворушно, тримаючись руками за ходунці. Я відчував, як у мені наростає дискомфорт. Щось знайоме було в постаті тієї жінки на кризі.
Як вона зуміла пробратись по кризі крізь завірюху з ходунком? До материка було три морські милі. Здавалось неймовірним, що вона пройшла таку відстань і не замерзла.
Я дивився на неї з бінокля напевно довше, ніж десять хвилин. Аж коли я хотів опустити його, вона повільно обернулася і глянула в мій бік.
Це був один із тих моментів у житті, коли час не просто зупиняється, а зникає. Бінокль наближав її, і я побачив, що це Гаррієт. Хоча востаннє я бачив її навесні сорок років тому, я знав, що це вона. Гаррієт Гьорнфельдт, яку я колись любив більше, ніж будь-яку іншу жінку.
Тоді я вже декілька років був лікарем — на превелике здивування мого батька-офіціанта і майже фанатичну гордість моєї мами. Мені вдалось вирватися зі злиднів. Я жив у Стокгольмі, весна 1966 року була дуже гарною, місто мов було охоплене приємним хвилюванням. Щось відбувалось, моє покоління прорвало дамбу, розчахнуло двері суспільства і вимагало змін. Ми з Гаррієт любили гуляти вечірнім містом.
Гаррієт була на кілька років старша від мене і ніколи не мала намірів здобувати вищу освіту. Вона працювала продавцем у взуттєвій крамниці. Гаррієт казала, що кохає мене, я ж казав, що кохаю її, і завжди, коли я йшов з нею в маленьку кімнату, що вона винаймала на вулиці Горнсґатан, ми кохались на розкладному дивані, який щоразу мало не ламався.
Наше кохання, так би мовити, спалахнуло як вогонь. І, як не дивно, я її кинув. Отримав стипендію від Каролінського інституту для подальшого навчання у США. 23 травня я повинен був на рік полетіти в Арканзас, принаймні так я сказав Гаррієт. Проте літак в Амстердам та Нью-Йорк відлетів уже 22 травня. Я навіть не попрощався з нею — я просто зник.
За рік у Сполучених Штатах я ні разу не давався їй чути. Я нічого не знав про її життя і не хотів знати. Інколи я прокидався від сну, що вона покінчила життя самогубством. Мене мучила совість, але її завжди вдавалось заспокоїти.
Поволі вона зникла з моєї свідомості. Я повернувся у Швецію і почав працювати в Лулео. В моєму житті з’явилися інші жінки. Часом, особливо коли я був на самоті й випивав зайвого, мені приходило до голови, що я мушу довідатись про неї. Тоді я набирав телефонну довідку і просив номер Гаррієт Крістіни Гьорнфельдт. Щоразу я клав трубку до того, як телефоніст устигав знайти номер. Я не наважувався зустріти її. Я не наважувався довідатись правду.
І ось вона стояла тут серед криги з ходунцями.
Минуло рівно тридцять сім років з того часу, як я, нічого не пояснивши, зник. Зараз мені було шістдесят шість років. Отже, їй десь шістдесят дев’ять, скоро сімдесят. Мені хотілося зайти до хати і зачинити за собою двері. І щоб, якби я потім знову вийшов на сходи, її не було. Вона б пропала. Хай там що, а вона була б не більше ніж примарою. І врешті-решт я б не побачив того, що бачив. Вона б ніколи не стояла там на кризі.
Минуло кілька хвилин.
Серце шалено калатало. Шмат свинячої шкіри на дереві перед дзеркалом досі самотньо погойдувався. Пташки так і не повернулись після снігового шторму.