— Якби я міг, я б викупив будинок.
— Я приїхала сюди не для того, щоби просити тебе про це.
Вона встала з-за столу.
— Я вийду надвір, — сказала вона. — Обійду острів ще раз, поки не стемніло.
— Візьми з собою Карру, — відповів я. — Поклич її, і вона піде за тобою. Вона хороший супутник у дорозі, ніколи не гавкає. А я тим часом приготую вечерю.
Я стояв біля вхідних дверей і дивився, як вони зникають за скелями. Карра декілька разів обернулась пересвідчитись, чи я не кличу її назад. Я взявся готувати вечерю, уявляючи, що цілую Аґнес.
Раптом мені прийшло до голови, що вже багато років я не фантазував. З мого життя зникли фантазії та еротика.
Повернувшись, Аґнес здавалась менш пригніченою.
— Мушу визнати, — сказала вона, перш ніж зняла куртку і сіла. — Мушу визнати, що я не встояла перед спокусою поміряти черевички твоєї доньки. Вони ідеально мені підійшли.
— Я не зможу тобі їх подарувати, навіть якби захотів.
— Мої дівчата здерли б з мене шкуру, якби побачили мене у взутті на високих каблуках. Вони би подумали, що я перетворилась на когось іншого.
Вона вмостилась на тапчані й спостерігала за мною, поки я накривав на стіл і накладав їжу. Я ще запитав про ситуацію з будинком. Вона відповіла дуже коротко, тож я замовк. Ми повечеряли, ні про що не розмовляючи. За вікном запала темрява. Опісля ми пили каву. Я запалив вогонь у старій печі, яку використовую лише для обігрівання в дуже холодні зимові дні. Випите за вечерею вино вдарило мені в голову. Та й Аґнес трохи сп’яніла. Коли я налив нам кави, вона порушила мовчанку. Раптом вона заговорила про своє життя і тяжкі роки.
— Я шукала втіху, — мовила вона. — Пробувала пити. Але завжди блювала. Тоді я перейшла на гашиш. Але від нього я лише ставала сонною і слабкою, а мій страх від пережитого лише посилювався. Я намагалася знайти коханця, який би змирився з тим, що в мене нема однієї руки, я зацікавилась інвалідним спортом і навіть стала зовсім непоганою бігункою на середні дистанції, та мені це швидко набридло. Я писала поезію та дописи в різні газети, вивчала історію ампутації. Я пробувала влаштуватись ведучою на всіх шведських телеканалах і навіть декількох закордонних. Та ніщо не приносило мені втіхи: прокинувшись зранку, годі було не думати про жахіття, яке зі мною трапилось. Звісно ж, я пробувала носити протез, та нічого з цього не вийшло. Врешті, одного дня на третій рік після операції я гола стала перед дзеркалом і, наче в суді, визнала, що в мене нема однієї руки. Тоді залишився тільки Бог. Я шукала порятунку, клякаючи на коліна. Я читала Біблію, намагалась осягнути Коран, бувала в таборах п’ятдесятників і відвідувала жахливу церкву «Слово життя». Я металась між різними сектами, міркувала над тим, щоб піти в монастир. Тієї осені я поїхала до Іспанії й пройшла довгу прощу до Сантьяґо-де-Компостела. Як і слід було, поклала в наплічник камінь, який мала викинути, коли знайду вирішення своїх проблем. Я взяла вапняк, який важив чотири кілограми. Тягалася з ним усю дорогу і витягла лише по прибутті. Весь час сподівалась, що Бог з’явиться і заговорить зі мною. Та він мовчав. Я так і не почула його голосу. Хтось весь час верещав і перекрикував його.
— Хто?
— Диявол. Це він кричав. Я зрозуміла, що Господь розмовляє пошепки, а диявол кричить. Я не знайшла свого місця у їхньому двобої. Коли за мною зачинились церковні двері, не залишалось більше нічого. Жодного порятунку. Та виявилось, що власне в цьому і був порятунок. І я вирішила присвятити себе ще більш знедоленим. Так я познайомилась із дівчатами, до яких усім, крім мене, було байдуже.
Ми допили рештки вина і ще більше сп’яніли. Мені було важко сконцентруватись на тому, що вона розповідала, бо я хотів доторкнутись до неї, кохатись із нею. Ми хихотіли від випитого вина, і вона розповідала, як реагували люди на її ампутовану руку.
— Інколи я розповідала, що мою руку відкусила акула в Австралії. Або ж її відгриз лев у савані Ботсвани. Я завжди красномовно описувала всі деталі, адже тоді мені вірили. Людям, яких чомусь не злюбила, я змальовувала криваві й неприємні картини. Наприклад, розповідала, що мені відпиляли руку бензопилою чи що я застрягла в машині, яка повільно відтинала її по сантиметру. Одного разу мені вдалось довести одного великого і сильного чоловіка до непритомності. Єдине, чого я ще ніколи не розказувала, так це хіба те, що мою руку відрубали й з’їли канібали.