Ми вийшли, щоби подивитись на зорі й послухати море. Я намагався бути так близько до неї, що я її торкнувся. Вона нічого не зауважила.
— Є музика, яку ніколи не чути, — сказала вона.
— Тиша вміє співати, її чутно.
— Я зовсім не це маю на увазі. Я уявляю, що існує музика, яку не чує людське вухо. Колись у далекому майбутньому, коли наш слух загостриться і з’являться нові інструменти, ми зможемо почути і зіграти цю музику.
— Гарна думка.
— Мені здається, я уявляю її звучання. Воно нагадуватиме найчистіші людські голоси. Голоси людей, які співають без страху.
Ми повернулись у дім. Я так сп’янів, що мною хитало. На кухні налив коньяку. Аґнес накрила рукою свій келих і встала з-за столу.
— Я хочу спати, — сказала вона. — Це був дивовижний вечір. Мені вже не так сумно, як тоді, коли я приїхала.
— Я хочу, щоб ти залишилась тут, — сказав я. — І щоб ночувала в моїй кімнаті.
Я встав і схопив її. Вона не протестувала, коли я притягнув її до себе. Лише коли я намагався поцілувати її, вона почала опиратись. Вона наказала мені припинити, та я вже не міг зупинитись. Ми тягались і штурхались. Вона кричала на мене, але я притис її до кухонного столу, і ми сповзли на підлогу. Тоді їй вдалось вивільнити свою руку і дряпнути мене по обличчі. Вона так сильно копнула мене в живіт, що мені забило подих. Я не міг видати ні звуку і спробував знайти хоч якийсь вихід, та вона схопила один із моїх кухонних ножів.
Врешті я підвівся і сів на крісло.
— Чому ти це зробив?
— Мені жаль. Я не хотів. Ця самотність доводить мене до божевілля.
— Я тобі не вірю. Можливо, ти й самотній, мені про це не відомо. Але ти накинувся на мене не тому.
— Я б хотів, щоб ти все забула. Пробач. Мені не варто було пити.
Вона відклала ніж і стала переді мною. Я бачив її лють і розчарування. Я не мав що їй сказати. І я почав плакати. Собі на подив, я збагнув, що плачу не для того, щоб виправдатись. Мені справді було соромно.
Аґнес сіла в куток тапчана. Вона обернулась і глянула у темне вікно. Я витер обличчя паперовим рушником і висякав носа.
— Я знаю, що це непростимо. Мені дуже жаль і я хотів би, щоб цього не було.
— Я не знаю, що ти робиш, а що уявляєш. Якби я могла, то негайно залишила б це місце. Але тепер ніч, тож це неможливо. Я залишусь тут до завтра.
Вона встала і вийшла з кухні. Я чув, як вона підперла клямку кріслом. Я вийшов і спробував заглянути у вікно. Вона погасила світло. Можливо, вона здогадувалась, що я стояв надворі, намагаючись побачити її. З темряви вибігла Карра. Я штурхнув її ногою. У той момент я був не в стані приділити їй увагу.
Тої ночі я пролежав у своїй кімнаті, не склепивши очей. О шостій я спустився в кухню і прислухався до дверей. Я не зміг визначити, спала вона чи вже прокинулась. Я сів чекати. За п’ятнадцять хвилин до сьомої двері відчинились, і вона увійшла в кухню. У руці в неї був наплічник.
— Як мені вибратися звідси?
— На морі штиль. Якщо ти зачекаєш до світанку, я зможу тебе відвезти.
Вона почала взуватись у свої чоботи.
— Я хочу дещо сказати про те, що трапилось уночі. Вона різко підняла руку.
— Більше нема що казати. Ти не той, за кого я тебе мала. Я хочу якнайшвидше покинути це місце. Я зачекаю на пірсі, доки просвітліє.
— Ти можеш хоч би вислухати те, що я хочу сказати?
Вона не відповіла, а натомість закинула наплічник на плече і, взявши меч і сумку Сіми в руку, зникла в темряві.
Невдовзі мало розвиднітись. Я зрозумів, що вона не слухала б мене, навіть якби я зійшов до пірса і спробував порозмовляти з нею. Тож я сів за стіл і написав листа:
«Ми могли би переселити твоїх дівчат сюди. Даймо спокій сестрам і мешканцям села. Я маю право побудувати будинок на фундаменті старого хліва. У повітці для човнів є кімната, яку можна ізолювати і облаштувати. Тут у домі є порожні кімнати. Якщо з’явився трейлер, то поставимо ще й його. Тут досить місця».
Я зійшов до пірсу. Вона підвелась і зайшла в човен. Я мовчки простягнув їй листа. Вона вагалась, чи взяти його. Потім вона запхала листа в рюкзак.
Море було гладеньке. Шум мотора розривав тишу і розганяв полохливих качок. Аґнес сиділа попереду, відвернувши обличчя.